Розділ 15

Свічка на столі догоряла, перетворюючись на краплі воску, однак запанувавше мовчання так і не було порушено.

– Ти щось скажеш чи приїхала мовчати? – не витримала Діна.

– Дорога була нелегкою, я трохи втомилася, – вимучено посміхнулася Ребекка.

– Ми нещодавно зідзвонювалися. Ти не казала, що приїдеш.

– Щоб побачити рідну племінницю я маю обов'язково попереджати? – здивувалася тітонька.

Діні став ніяково за свою грубість.

– Пробач, – вибачилася вона. – У мене також був важкий день. Заняття вимотують.

Ребекка накрила руку Діни своєю долонею.

– Тобі тут не подобається? Ти завжди можеш повернутись.

– Тут добре, просто незвично. – Діна вийняла руку. – То що змусило тебе приїхати? Ти не та людина, яка приїжджає без запрошення, і тим паче не очікувано.

– Запрошення було. Мені потрібно відвезти деякі робочі документи неподалік звідси, передати особисто до рук.

– То ти ненадовго?

– Ні, але на кілька днів затримаюся. Сподіваюся, ти встигнеш показати мені місто? – Усміхнулася тітонька.

– Тут нічого показувати.

– Здається, тут дуже чисте повітря, напевно, у місті багато водойм.

– Є одна. – Діна видихнула, ніби намагаючись остудити чай, що було зовсім безглуздо, адже напій і так був давно вже охололим. – Насправді ти дуже до речі приїхала. – Діна дивилася перед собою, на чашку. — Ти ніколи не розповідала мені про батьків, чим вони займалися. Думаю, мені час би дізнатися.

– О, люба, ти ж знаєш, мені невідомо, чим вони займалися. Твої батьки, особливо батько, вели затворницький спосіб життя, нікому нічого не розповідаючи. Вони завжди мали таємниці. Я дізналася про твоє народження, коли тобі було майже рік.

– І все-таки, від них мало щось залишитися. – Діна не здавалася, наполягаючи.

– Мені нічого не відомо. – Ребекка торкнулася щоки племінниці. – Твій батько був одержимий добрими справами. Він вважав, що його покликання служити людству. Мені він не довіряв, як і нікому. Мені шкода, але я не можу тобі допомогти.

«Все те, що я вже чула»  – подумала Діна, але вголос не промовила. Натомість вона посміхнулася, ніби ця тема її більше не торкалася.

– Тоді давай лягати. Завтра рано вставати. Подумаю, що можна показати тобі в Усині.

Ребекка мовчки кивнула, прямуючи до дверей. Діна підняла брови, спостерігаючи за нею:

– Ти не ляжеш зі мною?

– О, мені приготували гостьову кімнату. Ваш директор, якщо не помиляюся його звуть Кол, дуже люб'язний. Виявляється, у школі є спеціальні приміщення для гостей. Нема чого тебе турбувати. Добре виспись.

Тітонька й справді більше не турбувала Діну, проте виспатися дівчині все ж таки не вдалося: її думки були тривожні, і як би вона не намагалася їх очистити, вони ще більше лізли в голову.

Діна так і не змогла заснути, а тому вранці почувала себе розбитою, наче її скинули зі скелі, і якимось чином замість того, щоб розбитися, їй вдалося вижити.

Вона спостерігала, як жовтуватий диск усе вище піднімається над обрієм, освітлюючи світ променями світла, виймаючи його з поглиненої раніше темряви. Повітря в Усині і справді було чистим і чарівним. Дівчина вдихнула на всі груди, відчуваючи, як по легенях тече дещо підбадьорююче тіло. Її думки були свіжі і зрозумілі, як ранковий світанок, проте в них не було нічого суттєвого.

Кол відпустив її з занять, дозволяючи провести день із тітонькою. Більше того, він і сам був не проти приєднатися до них, залюбки приймаючи запрошення Ребекки.

– Давно я не гуляв ось так просто містом, – поскаржився він.

Усю ніч лив дощ, і лунав гуркіт грому, пронизуючи небо, залишаючи на ньому свої шрами. Наслідки було видно і вдень: на листі стікали краплі, калюжі мало не поглинали місто під землю, все довкола було мокрим і брудним. Проте люди тут працювали з самого ранку, протираючи прилавки та вікна в магазинах.

– Усин все почерпає від злив. І за що нам така кара? Колись вода поглине його, – жартували вони.

Діна привела тітоньку та директора до озера. Кол розповів легенду про двох закоханих, що зовсім не було легендою, а Діна все дивилася на своє відображення у воді, і гадала: якщо міф виявився правдою, то вірно і те, що настала мить їхньої розлуки. Що привело їх до такого? Як так склалося і чому вона так вчинила з ним? У своєму баченні  Діна знаходила їх закоханими та щасливими – такими, чиї очі сяяли побачивши іншого, і світло було настільки яскраве, що висвітлювало шлях яскравіше зірок. Невже розбіжності між Сарою та Річардом? Але тоді б вони не дозволили здійснитися весіллі.

– Все гаразд? – Кол торкнувся руки дівчини, що пробудило її з власних думок.

– Це сумна історія. Вони не змогли бути разом.

– Їх розлучили, – додав Кол.

– Вода поглинула його.

– Або він віддав себе стихії, а не молоду дружину.

– Ви знаєте цю легенду дуже добре, навіть не одну її версію. – Діна розвернулася до Кола.

– Я знаю усі легенди цього міста.

– Усин вам дуже близький.

– Це місто особливе, – поясни він. – Тут все сприймається по-іншому.

– Через це ви так любите свято на честь нього?

– Свято священної землі, якщо бути точніше. – Поправив дівчину Кол. – Звідси походить магія. Це місто, можна сказати, найперший дім для таких, як ми. Тому, саме так, я люблю це місто всім серцем.

Діна знову повернулася до річки.

– Ви ж не вірите, що сніг – провісник поганого? Тим більше, він уже розтанув, наче його й не було ніколи.

– Багато чого пропадає так, наче його й не було. Усин завжди страждав від поганої погоди, тому я не відкидав би цю ідею, хоча й вірити теж не можу. За моє життя, снігу восени тут не було.

– Але це справді дивно.

– Тому я не кажу, що це лише міф. Але в разі чого є ви.

Діна знову повернулася до директора.

– Ви справді це зробите?

– Якщо знадобиться. Найкраща практика – робота наживо.