Розділ 14

Приміщення, де знаходилась Верхня Рада, було підвальним і сирим. Від кам'яних стін віяло замороченим холодом. Шлях освітлювали вогняні смолоскипи, що розташувалися з обох боків, але їх відкидаючи тіні напружували ще більше. Сам собою простір був схожий на якийсь старовинний притулок, тільки на відміну від лігва тут було чисто і доглянуто.

Скарлетт мовчала. За весь час вона не промовила жодного слова, що було їй не притаманне. Причину їхнього візиту вона також проігнорувала.

Коли Діна і Скарлетт увійшли до основної зали, де їх уже чекали, перед ними постало зовсім інше обличчя. Під землею була величезна кімната, мабуть, не єдина. У ній все вишукано блищало, пастельно–бежеві тони зовсім не були схожі на безликий тунель, яким вони йшли.

Поки Діна з подивом роздивлялася кремові відтінки, до них підійшов сивий високий чоловік, тіло якого не згасло з роками, а навпаки – тільки посилилося.

Скарлетт коротко опустила голову, промовляючи:

– Вітаю, батьку.

Діна повторила її жест, хоча це було страшенно ніяково і напевно незграбно. Вона нічого не сказала, воліючи мовчати. Зрештою, це було їхнє запрошення, а не її воля.

Чоловік простяг руку, ніби наказуючи уникати подібних жестів принаймні сьогодні. Він звернув погляд на Діну, розглядаючи дівчину з усією можливою безсоромною цікавістю, ніби оцінюючи.

Потім сказав:

– Як я можу до вас звертатися?

– По імені, – вона невпевнено додала, будучи розсіяною: – Будь ласка.

Всі покірно мовчали, наче чекаючи наказу. Від цього напруга ще більше нависала у повітрі.

– Як вам завгодно. Вітаю у нашому скромному житлі. Друзі моїх дітей – мої друзі. – Він додав з легкою усмішкою на вустах: – Якщо, звичайно, вони не загрожують світу.

Чоловік не назвав свого імені, а запитати Діна не наважувалася, та й не була точно впевнена, що хотіла б знати.

– Ентоні чи Скарлетт розповідали вам про наш саморобний чай? Ми самі вирощуємо трави для його приготування.

– У нас не заходила розмова про напої.

Діна переплітала пальці, і цей її жест не залишився непоміченим.

– О, дитино! Прошу, не нервуй. У нас просто дружня бесіда. Сподіваюся, дозволиш мені звертатись на ти. Ці формальності так пригнічують, але ми намагаємось зберігати традиції.

Він вказав рукою на невеликий стіл, поряд з яким стояло кілька абсолютно різних людей. В одному з них Діна впізнала Ентоні.

Дівчата підійшли до столу, і коли чоловік сів, решта наслідували його прикладу, розташовуючись за якимись своїми, незрозумілими правилами.

Ентоні та Скарлетт сиділи поряд з Діною. Це трохи заспокоїло дівчину, наче вони були її захисним крилом.

Чоловік клацнув пальцями, і їм подали чай із гострим і водночас неймовірно солодким ароматом. Запах справді мав якусь особливість. Діна насторожилася, відзначаючи дивне поколювання в грудях, внизу живота скрутило, а в почуттях кольнуло щось суперечливе, що вигукувало чинити опір. Можливо, її інтуїція нагадувала дівчині обминути чарівний напій? Або вона просто перенервувала.

Діна простежила, що всі відпили ковток чаю, і їй нічого не залишалося, як повторити за ними. Варто відзначити, що смак його був подібний до запаху, і буде великою брехнею сказати, що гостра насолода дівчині не сподобалася.

– Як вам наш чай? – поцікавився чоловік, спостерігаючи за Діною з часткою інтересу та грайливості, ніби кидаючи виклик, приймати який не хотілося.

– Він чудовий.

Ентоні та Скарлетт мовчали.  Хто знає про що вони думали.

– Я був певен, що вам сподобається. Не було ще жодної людини, якій не припав би до смаку наш чай. Щоправда, зізнаюся, гості бувають у нас рідко. Можливо, добавки?

– Не варто, я вважаю за краще короткочасне задоволення напоєм.

Діна не знала, що відповідати, і їй просто хотілося вийти звідси живою.

– Що ж тоді думаю, я можу відпустити персонал на законний відпочинок.

Коли слуги пішли, чоловік тяжко видихнув, ніби відпускаючи щось важке, як камінь, що тяготить його душу.

– Нарешті ми можемо поговорити за неформальних обставин. Як я вже сказав, формальності не люблю, але їх варто дотримуватися. Тут тільки довірені мені люди, тож можемо говорити відверто.

Він накрив долонею руку жінки, що сиділа поряд з ним, ймовірно, матері Ентоні і Скарлетт. У неї було таке ж руде волосся, і акуратні риси, як і у Скарлетт. І хоча зовні вони були схожі, все ж таки жінка була мовчазнішою.

Діна простежила за цим жестом, що не пішло від уваги чоловіка.

– До речі, це моя дружина. Вона ж мати твоїх друзів, – якби підтвердив він думки дівчини, і між тим додав: – Одна з найсильніших відьом, колись її рід відносився до кланів.

Діна розгублено подивилася на Ентоні, ніби шукала підтримки, але він дивився прямо, попиваючи чай.

– Не треба так дивитися, – втрутився чоловік, переймаючи увагу на себе. – Ентоні та Скарлетт також невідома причина візиту, як і тобі. Але не будемо ходити навкруги, я теж не люблю балакати про порожнє.

«Чого не скажеш про вашого сина», – ненароком подумала Діна.

Чоловік глянув убік. З хвилину йому принесли якусь невелику чорну валізку, вірніше навіть скриньку. Рука його торкнулася засувки, і від уваги Діни не пішов перстень, що величався на його пальці. У ньому красувалася вставка у вигляді блакитно–зеленого каменю з маленькими вкрапленнями сірого та червоного – схожий на той, який дівчина віддала кішці.

– Сімейна реліквія, – пояснив чоловік. – Наші давні предки знайшли це ще Бог знає коли, і з того часу воно зберігається під контролем нашої родини. Як і перстень, – він покрутив обручку на пальці.

Потім відкрив скриньку.

– Чи знаєш, дитино, що це?

Діна подивилася на маленький круглий предмет, який чимось нагадував годинник.

– Компас? – Піднявши брови, невпевнено відповіла вона. Їй дуже не хотілося виглядати нерозумною, але вона не розуміла, що тут робить і чого від неї хочуть. Тому просто корилася течії потоку.