Розділ 13

Їдальня, мабуть, була найбільш населеним місцем у школі. Це приміщення ніколи не порожніло. Світло виливалося лише від свічок, свічення яких відкидало химерні тіні на обличчях учнів, які знаходились тут.

Діна недостатньо добре виспалася, щоб насолодитися сніданком. У неї боліла голова, і, здавалося, вона ще не до кінця прокинулася. Останнім часом дівчина погано спала. У розмовах, які вели її друзі, вона також не брала участі.

Однак, це не завадило їй помітити, що Даміль, який сидів в іншому ряду навпроти, дивився тільки у бік хранителів, хоча інші його приятелі не гляділи в їхній бік.

Через деякий час стало зрозуміло чому.

Діна не відразу помітила, що ще недозрілі горщики з паростками полопалися, і вміст сірої землі у результаті впав на підлогу. Вона зрозуміла це тільки коли помітила похмурі погляди в їхній бік: тепер уже не тільки Даміль дивився на них, а й всі, хто знаходився в їдальні.

Сумнівів у тому, що це зробила Хлоя, не виникало: поряд із вазонами нікого не було, а зробити таке на відстані могла тільки вона чи Діна. Оскільки Діна була надто пригнічено та все ще витала в сонному мареві, що було помітно кожному, всі одразу здогадалася, чиїх рук справа.

Хлоя, вибачившись, пішла у бік виходу, бажаючи якнайшвидше втекти.

Не те щоб це було чимось страшним, але все ж таки використовувати силу в школі і за її межами в Усині заборонялося без дозволу, не рахуючи спеціально відведених для цього місць.

І поки інші просто дивилися на те, як вона йде, Діна думала, чим її так міг роздратувати молодий чоловік, що буквально одного його погляду вистачало на неконтрольовану злість з боку Хлої, чий гнів викликати було вкрай важко.

Діна розуміла, що все те, що раніше розповіла Хлоя, було лише частиною правди. Але і дівчина відкриватися не хотіла, що теж породжувало ще одну дивність, адже Хлоя належала тому типу людей, які в обстановці невимушеної бесіди видадуть все, що їм було тільки відомо.

Поки Діна про це думала, Чак та Ентоні вже були біля Даміля. Це дівчина помітила раніше, ніж, напевно, варто було б, оскільки в неї раптом виникло гостре бажання поквитатися.

Вміст горщика, що все ще валявся на підлозі, за лічені хвилини опинився в тарілці Даміля та його друзів.

«Не годиться подавати страву на сніданок холодною», – подумала Діна.

А потім дивом тарілки зайнялися.

Знову ж таки, не було сумнівів, кому належала ця робота, бо зробити й те й інше з різними стихіями також могла лише одна дівчина. Цього разу не Хлоя.

Зрозуміло, Кол уже про все знав. І, якби в їдальню не забігла одна з відьом – вся палка і збуджена, то хто знає, що він зробив би.

Відьма ж заполонила всю увагу на себе, сповіщаючи, що на вулиці діється щось зовсім неймовірне, і всі, хто тільки міг, помчали до виходу.

Хранителі не стали винятком.

На вулиці була середина осені, і було дійсно дивно спостерігати, як на жовтому, золотистому і червоному листі, що ще не опало, з'являються білі сніжинки. Вони падали повільно і рівномірно, накриваючи поверхню землі білим килимом, ховаючи всі фарби осені своїм безбарвним полотном.

Всі так дивно дивилися на, здавалося б, природний процес, що Діна більше дивувалася цьому, аніж снігу.

Вона знайшла у натовпі Ентоні. Він виглядав похмурим і розгубленим. Торкнувшись його руки, тим самим звертаючи його погляд, дівчина запитала:

– Чому всі так дивуються снігу? Я, звичайно, сама з того краю, де не знають про холодні зими, але це ж… просто природа?

Губи Ентоні склалися в одну тонку лінію, надаючи блідості його обличчю.

– Тут, на диво, теплі зими, і сніг справді рідкість. Але щоб восени…

– Це єдина причина?

– Ні, – втрутилася Скарлетт. – У місті ходить повір'я: рання зима веде до руйнування. Отже, зло неминуче. І люди негласно у нього вірять.

Вони переглянулися, мабуть, думаю про те саме.

Хто знає, скільки б усі ще простояли, милуючись і дивуючись снігу, якби не пролунав дзвінок.

Сніг не допоміг уникнути Діні відповідальності.

Всі вже забули про ранковий інцидент, поринаючи у свої турботи. Але тільки не Кол. Наприкінці занять він викликав Діну до себе. Вона чекала, поки директор закінчить розмову, і, коли слухавка телефону повернулася на своє місце, Кол подивився на дівчину, склавши руки перед собою і глибоко зітхаючи.

– Ти порушила правила, – коротко нагадав він.

Діна дивилася на свої руки, перебираючи пальцями. Її щоки запалали від проникливого погляду директора, хоча вона не відчувала ні краплі жалю про скоєне.

Кол втомлено потер скроню.

– Складніше віри у свою поразку – її визнання. Я радий, що ти хоча б визнаєш. Я давно займаюся школою, і Даміль, можна сказати, ріс сам, тому й став таким. Не знаю, які у нього там рахунки з Хлоєю, він нікому не зізнається, хоча я як тільки не намагався дізнатися. Розумію, чому ти це зробила, але не можу позбавити тебе покарання.

У його погляді виднілася якась туманність. Він знаходився тут і в той же час у якомусь іншому світі.

Можливо, він чекав, що Діна промовить хоч слово, але вона мовчала, покірно чекаючи на свій вирок.

– У школі на верхньому поверсі є горище. Там є деякі ушкодження, скоріш за все, від часу. Ми поки що ним не займалися. Років п'ятсот там ніхто не робив генерального прибирання. Мабуть, настав час. Хлоя вже чекає на тебе. Даміль своє покарання теж понесе, але на нього чекає прибирання в іншому місці. Боюся, поєднавши вас трьох в одному місці наодинці, можна позбутися не тільки горщиків з квітами, а й усієї школи в цілому.

Діна не знала, чого саме очікувала, коли заходила до кабінету директора, але їй думалось, що покарання буде суворішим. Фактично, він не зробив їй навіть зауважень.

Коли Кол дав дозвіл вийти з його кабінету, Діна, так само мовчки, пішла на горище.

Слова Кола не були перебільшенням. У мансарді було запорошено і брудно, завалено всяким непотрібним мотлохом. Очевидно, людська нога не ступала сюди дуже давно. До того ж, на даху просочувалися деякі дірки, які накрили, щоб негода не проникала всередину. Один із небагатьох, або навіть єдиний простір у школі, який не забирався і ніяк не використовувався.