Розділ 9

Діна стояла, очікуючи почути хоч якісь слова від Ентоні, але той мовчав. Юнак дивився на неї, здавалося, не моргаючи, ніби це він чекав від неї пояснень.

Проковтнувши, Діна промовила:

– Ентоні?

Вона ще не відійшла від побаченого. Перед очима дівчини тяглися цифри, а запах крові настільки в'ївся в шкіру, що хотілося здерти з себе тіло.

Розуміючи, що Ентоні все ще не збирається говорити, поспішно додала:

– Що ти тут робиш? Як ти дізнався про це місце?

– Послідкував за тобою, коли побачив, що ти йдеш із затуманеним поглядом невідомо куди, – сухо відповів він.

Очевидно, Ентоні був розлюченим.

– Я вийшла прогулятися перед сном, і сама не помітила, як далеко зайшла.

– Не бреши мені.

Діна опустила погляд. Вона не знала, що сказати.

– Давно ти сюди ходиш? – поцікавився Ентоні.

– Перший раз.

Ентоні зробив крок уперед. У його рухах просочувалася загроза.

– Цікаво, хто показав тобі це місце.

– Ніхто, я ж сказала, що випадково зайшла сюди, – Діна насупилась. Обміркувавши його слова, вона спитала: – А ти знаєш, що це за місце? Звідки?

Він не почув (або скоріше вдавав, що не почув) її запитань. Водночас сказав:

– Настав час повертатися. До вечірньої переклички залишилося не так багато часу. За нас схопляться.

Діна йшла за Ентоні, розуміючи, що якби він не знайшов її, то сама б вона не знайшла дорогу назад. Вона не запам'ятала, куди йти. У той же час її трохи збентежило, що Ентоні знав точно, куди слідувати та куди повертати. Але Діна пояснювала це тим, що він, на відміну від неї, запам'ятав дорогу, коли слідував за дівчиною. Не дарма всі тільки й твердили, яка чудова в нього пам'ять.

Обличчя Ентоні було похмуре, спотворене від тихої злості. Діні ще не доводилося його бачити таким. Хоча він і не сказав їй жодного слова за весь пройдений шлях, вона відчувала, що повинна якось порозумітися, щоб не виникало зайвих питань. Поки дівчина думала, як це зробити, вони зайшли до школи.

У коридорі не було нікого. Скориставшись цим, Ентоні приставив руку до стіни – трохи вище за голову Діни, а іншу розмістив біля її плеча. Вона виявилася загнаною у його руках.

Ентоні глянув на неї з усією серйозністю, від чого у Діни перехопило подих. Від колишніх іскор пустощів, які зазвичай випромінював Ентоні, не залишалося й тіні. Погляд Діни блукав, ніби шукав вихід.

– Діно, – почав було Ентоні. Його глибокий, сповнений обряду голос лише посилив хвилювання Діни, за яким поступово зростала злість. – Я твій наставник, і якщо у тебе якісь проблеми, я хочу дізнатися про них раніше, ніж це призведе до непоправного.

Вона мовчала, як у протесті, пильно розглядаючи гладку шкіру Ентоні. Їй не подобалося, що Ентоні її наставник, так само як і не подобалося, що він піклувався про неї і здогадувався про таємниці, які вона зберігає. Діна злилася, але перш ніж відповісти, зрозуміла, що сердиться на себе, а не на нього.

Наче читаючи її думки, юнак тяжко зітхнув. Він хотів сказати щось ще – Діна це бачила. Вона знала, що він над чимось роздумує. Діні не хотілося гадати над чим саме, тому залишалося лише сподіватися, що це не пов’язано з нею, хоча вона й розуміла, що так зовсім не може бути.

Вилиці Ентоні загострилися настільки, що дівчина могла бачити кістки на його обличчі. Він нічого більше не сказав. Розвернувся, ховаючись у гущавині тіней коридору. Його кроки були такими швидкими, наче він тікав від Діни. Можливо, так і було.

Цієї ночі Діні нічого не снилося, тому вона прокинулася з почуттям пустоти, неначе відчувала не наповненість. Вона так звикла до іншого світу, що він став її невід'ємною частиною. Коли сни не відвідували дівчину, їй починало здаватися, що їй чогось не вистачає або вона втрачає щось важливе. Не можна було сказати, що вона змирилася зі своїм становищем. Просто тепер нею керував більше інтерес, ніж страх. Було в снах щось привабливе, зухвале бажання повернутися в їх блукаючи картини. Цього почуття Діна не розуміла, але воно було в ній, всесвіт, всюдисуще. Не те що бачення перестали мучити її душу, але тепер вона з цікавістю спостерігала за іншою реальністю, хоча і знаходила це дещо божевільним. Чи страх, що полонив її весь час, настільки в'ївся в неї, що вона перестала помічати його, чи земля Усина додавала їй сил. Їй хотілося розібратися в усьому якнайшвидше, щоб позбутися нав'язливих примар: дізнатися, що буде далі, розгадати основу безодні цих звичаїв.

Діна ще раз оглянула кімнату – чи немає в ній чужого, але нічого не виявила. Прокинулася вона, як зазвичай, раніше будильника – з приїздом до школи це увійшло у звичку, хоча дівчина й так не мала звички спати до полудня.

Згадавши про кулон, який вона вчора принесла з лігва, заховавши до кишені, вирішила розглянути його ще раз при променях ранкового світла. Проте результату її огляд не приніс. Кулон був гарний, але звичайний. Він нічого не випромінював, не повертав у минуле, і по суті своїй здавався ніяк не пов'язаним із чимось, що могло принести користь.

Турбувало її та інше – дата, виведена кров'ю. Їдкий запах досі відчувався, наче переслідуючи, здавалося, що він навіки вп'явся в шкіру дівчини. Її налякала чиясь можлива присутність, тому вона не відразу зрозуміла, що цифри, які постали перед нею – рік із її снів, або, принаймні, близький до того, в якому протікають події минулого. Діні думалося, що їй не показують події так швидко, бо ще не час, і єдине, що лишається – чекати. І все ж тягуче очікування теж не влаштовувало її. Вона мала намір пошукати більше інформації про цю дату, але зараз було б непогано трохи відпочити.

Ніжитися в ліжку не хотілося, тому Діна вирішила вийти в сад рано-вранці, коли сіра серпанка ще не встигла розвіятися. Туман затьмарював далекі рівнини, верхівки віковічних дерев, здавалося, торкалися небес. Холодне повітря обвило її тонку шкіру, земля просочилася вологою від нещодавно пролитого дощу. Що точно виділяло Усин крім злив, постійної вологості та сірого неба – так це повітря. Воно було чистим, гірським, у ньому витала особливість, що породжує почуття чогось незримого, але важливого, що зароджує в душі тремтіння і манить споглядати миловидність цього краю. У своїй самотності та єдності з прозорими водами річок та озер, яких тут було чимало, він породжував бажання заплющити очі та відчувати його красу серцем. Крім усього іншого, край був багатий на рідкісні види рослин та квітів. Не дивно, що саме тут зародилася магія.