Розділ 8

У голові промайнули думки повернутися до школи доки не стемніло. Але Діна так утомилася від тих дивацтв, які з нею відбуваються, що їй нічого не залишалося, як чіплятися за останню надію.

Тварина стежила за нею, і вона явно не випадково привела дівчину до цього місця. Ще одна нерозгадана загадка. Її бачення ставали все яскравішими і реалістичнішими, Діна проживала кожне з них, ніби це було її життя. Вона відчувала все, що відбувалося там у найдрібніших деталях: напруженість, що витала в повітрі, чийсь біль, чиїсь дотики. Руна так само турбувала її. Хоча, за багато років Діна вже навчилася приборкати себе побачивши її, все ж таки були іноді моменти, як, наприклад, перші дні перебування в школі, коли знак брав владу над дівчиною, і вона ніяк не могла стримати себе від чергового помутніння розуму. Сама думка, що вона не зможе розібратися у всьому, що спіткало її, здавалася Діні нестерпною.

Діна зайшла в приміщення з часткою страху і інтересу до таємниці, що відкрилася перед нею. Її відразу обдало холодом і запахом гнилі. Те, що дівчині вдалося відкрити вхід дотиком долоні, її не здивувало. Це було через її зв'язок із руною – вона була в цьому впевнена. Тому й послалася, що може знайти тут багато цікавого, що допоможе їй дізнатися правду.

Можна тільки здогадуватися,  котре століття приміщення так безлюдно і самотньо пустує. І в той же час здавалося, що нещодавно хтось відвідував покинуте лігво. Запах чиєїсь шкіри ввібрався в тутешній камінь, і здавався частково знайомим.

Окрім нестерпного запаху, тут було темно, мов у склепі. Втім, усім своїм виглядом це місце нагадувало щось заборонене, потойбічне. Але воно було реальним і присутнім у житті дівчини.

Поки Діна робила невеликі кроки, поступово адаптуючись до темряви, світло, що проникало зовні, зникло. Тепер це місце було приховано, і вона опинилась під замком зовсім одна. Нав'язливі думи, немов зграєю комах, поповзли в її голову, і вона, як могла, намагалася від них оборонятися.

Благо, Діна не забула взяти телефон. Ця думка трохи зігріла її. Вона відразу дістала його, і ввімкнула ліхтар.

На кам'яних стінах вимальовувалось ще більше незрозумілих їй символів. Саме приміщення було маленьким, від його стін віяло звичайним холодом. Стояли невеликі кам'яні прибудови, – Діна помітила на одній із них тріщини, – у деяких місцях недбало валялися розкидані папери. На підлозі лежали маленькі камінці, наче вони колись намагалися засипати приміщення.

Діна не могла прочитати записи незрозумілою їй мовою. І все ж продовжувала розглядати кожен рядок, поки не натрапила на те, що, мабуть, розраховувала побачити – свою руну. Вона простягла руку, не наважуючись, і так повисла в повітрі, мов нежива. Кінчики пальців дівчини легенько торкнулися холодного каменю. Погляд її затуманився.

1515 рік

На сірому камені виднілося свічення двох знаків, яскраве світло якого випромінювало основний простір. По різних кутках тьмяно віддавало полум'я запалених свічок.

На одній з кам'яних прибудов стояла стопка листів і перо з чорнилом. Сара підійшла до цієї купи і почала щось шукати. Пару спритних рухів, і вона дістала сувій пергаментного паперу. Потім простягла її Річарду.

– Не хочу навіть знати, – почав він, але жінка змусила його заткнутися одним махом руки.

– Я розумію, що ти думаєш, але вислухай мене. Відьми створили формулу, здатну допомогти населенню.

Річард похитав головою, явно не погоджуючись.

– Це дуже небезпечно. Ми ризикуємо втратити те, чого досягли крізь століття. Те, чого ніколи не було у наших пращурів. Якщо щось піде не так, нам більше ніколи не домогтися прихильності людей і про спокійне життя можна забути.

– У місті все більше випадків раптової загибелі немовлят. Багато хто покидає місто. Демографія страждає. Якщо так продовжиться і далі, Усин вимре, як місто, – наполягала Сара.

– Може, це прозвучить нахабно, але ти не думала, що їхні біди – це те, на що вони заслуговують? Скільки років нам доводилося метатися з рідної землі через людську злобу? Це наша земля, і завжди була такою, поки жменька чужинців не виявила її і не оселилася тут. Можливо, карма все-таки існує, і вони отримують по заслугах.

– Якось ти вже відхилив мою ідею з кланами, але пізніше все-таки пішов на поступки, і не пошкодував. Нас почнуть поважати ще більше.

– Та на біса здалася мені їхня повага! – розсердився Річард. – Ми мало втратили рідних, чиї впали від їхніх рук? Наш дар був надісланий нам природою, тоді як виводити щось штучно – дуже небезпечно, і щоб ти не говорила, це невиправданий ризик.

– Я розумію твій гнів, але обміркуй усе добре. Так, люди принесли нам багато страждань, але вони зараз працюють і на наше благо. Приносять нам усілякі підношення.

Він стомлено потер очі, важко видихнувши, потім додав уже спокійніше:

– Я просто хочу спокою своїм дітям.

Сара підійшла ближче, торкнувшись його руки.

– Я хочу цього не менше. У мене теж є діти, Річарде, і все, що я роблю  –  заради їх майбутнього в першу чергу, – іншою рукою вона провела в повітрі вздовж стін. – Ми залишимо їм свою історію, щоб вони повторювали лише найкращу її частину. Зрештою, вони також постраждають рано чи пізно. Занадто багато природних явищ обрушилося на Усин. А буде ще більше. Хранителі не впораються. – Вона раптом обернулася і покликала когось із кута: – Хагалаз!

До жінки підбігла чорна кішка, чиї жовті очі з ромбовидними очима нагадували зміїні. Вона, як за командою, рівно стала на прибудову, що служило свого роду столиком, просячи ласки. Це на мить відволікло їх. І Сара, і Річард посміхнулися тваринці, але навіть миловидність кішки не змогла розвіяти нерозуміння і натягнутість, що зараз витали між ними.

– Якщо щось піде не так, це допоможе нам виправити ситуацію, – Сара торкнулася шкіряного обідка тварини. На нашийнику висів камінь, що переливає кілька відтінків кольорів, наче хамелеон.