Розділ 7

Діна прокинулася з думками про таємничу кішку. Всю ніч вона провела виглядаючи з вікна тварину, проте та так і не з'явилась, через що дівчина відчула дивну тугу в грудях. Їй захотілося якнайшвидше вирушить на її пошуки, що Діна, не зволікаючи, і зробила.

Школа дивувала своєю пусткою. Діна звикла до багатолюдних просторих коридорів, звідки виходять різноголосі звуки, до довгих столів, прикрашених сірими скатертинами, до запаху фруктів та свіжої випічки. Зараз все виглядало таким порожнім, що, здавалося, стіни у величезному, залитому світлому коридорі, заплачуть від нестерпного смутку.

Вирушить на пошуки їй таки не вдалося. Чиясь рука обхопила тонку кисть. Діна ненароком здригнулася, не чекаючи зустріти в мовчазному окрузі людей, хоч би хто це був. Вона повернулася, не висловлюючи подиву, і побачила Чака, що широко усміхався їй.

– Чак! – вигукнула вона. –  Що ти тут робиш?

Діна була рада бачити його. У школі вихідний, деякі учні роз'їхалися по домівках, хтось залишився. Вона нікуди не поспішала, і з радістю поговорила б з юнаком, але щось підказувало їй, що не обійдеться однією розмовою.

– Ми всюди тебе шукаємо, – так само посміхаючись, говорив Чак. – Сьогодні вихідний. Ми зібралися прогулятися до озера, і подумали, що тобі теж було б цікаво піти з нами.

Дівчині дійсно було б цікаво, але знайти кішку їй здавалося важливішим. Темніє рано, і Діні хотілося впоратися дотемна. Однак вона відповіла:

– Звісно, з радістю.

Надворі густився туман, пагорби потопали в його сріблястому серпанку. Осіння прохолода щипала щоки, змушуючи їх покриватися рум'янцем. Грізні хмари загромадили тьмяне сонце – його промені навряд чи пробиралися крізь їхню суворість, але водночас так яскраво одягли хмари золотистістю.

Вдихаючи прохолоду, Діна заплющила очі від задоволення, бажаючи розтягнути хвилини бажання якомога довше. Дівчина буквально відчувала, як повітря, поколюючи, пробиралося крізь легені, і коли погляд її відкрився, світ представився дещо по–іншому – більш наповненим і запашним.

Тим часом, вона відразу відчула пильний погляд за спиною.

– Я знаю, що ти стоїш позаду, Ентоні, – промовила дівчина.

Вона все ще не повернулася, але в цьому і не було потреби, щоб відчути його усмішку. Діна мимоволі згадала витягнуті ямочки на його щоках, і теж хотіла посміхнутися, але придушила це швидкоплинне наслання.

– Ти не відповідаєш на дзвінки. Тільки не кажи, що мій номер уже в чорному списку. Я, зрозуміло, знав, що дістаю людей, але не думав, що так швидко.

Цього разу їй не вдалося приховати посмішку. Вона обернулася, і їхні погляди зустрілися. У безбарвному світлі він здавався таким дорослим і мужнім, серйозним та вдумливим. Зовсім не таким, яким був, коли йому варто було заговорити. Однак, Діна зловила себе на лякаючій думці, що таке розмаїття їй навіть подобалося.

– Поки що ні, – Діна зробила акцент на перших двох словах. – Маю звичку залишати телефон на беззвучному.

– Це погана звичка.

– Чому?

– Так тебе буде важче знайти.

– Навіщо мене шукати?

– Люба, ти ставиш дурні запитання. Може, я помиратиму, і захочу позлити тебе наостанок. Хіба ти відмовиш умираючій людині в її останній волі?

– Якщо цією людиною будеш ти, то...

– Краще не продовжуй, – перебив їй Ентоні, склавши руки на грудях.

– Добре, я постараюся не забувати вмикати звук, – погодилася дівчина. – Але сподіваюся, що вмирати теж ніхто не збирається.

– А я думав, ти була б рада почути про мою кончину.

– Звичайно, ні. Як ти міг таке подумати, – заперечила Діна. – Хіба що, якщо причиною стану я, але тоді тобі не доведеться мені дзвонити.

– Значить, мені таки варто побоюватися?

Вони засміялися.

– Залежить від твоєї поведінки.

– І яку ж поведінку ти хотіла б від мене бачити, люба?

Ентоні спостерігав за нею із напівопущених темних вій. Він схилив голову набік, а його обличчя спотворилося у хитрій посмішці.

Діна замовкла. Вона замислилася. Справді, дівчина й сама не знала, чого від нього очікує, і що такого їй хотілося б у ньому змінити. Мабуть, нічого. Але коли він був поруч, щось терпке заповнювало її грудну клітку – настільки, що доводилося переводити дихання. А ще іноді хотілося придушити юнака за його дражливу мову, і вона ніяк не могла позбутися цих переповнюючих її почуттів. Тепер також він називав її любою, що обпалювало горло і пряністю і гіркотою.

Він підійшов ближче, майже впритул, залишаючи між ними незначну відстань, тим самим даючи зрозуміти, що чекає від неї відповідь.

– Діно? – просто сказав він.

Благо, її врятувала Скарлетт, яка мала звичку завжди з'являтися вчасно. Ніхто вже не звертав уваги, що вона може заявитися посеред чужої розмови та заговорити про своє. Діна видихнула полегшено, а Ентоні дуже посміхнувся.

– Ми зібралися у вихідний, щоб ви постояли осторонь і поговорили? Наздоганяйте!

Дорога до озера простягалася крізь рівну стежку лісу. Хранителі невпинно вели розмови про чарівні води, холодний і швидкий струмок.

Коли вони прибули, Діна переконалася в правдивості їхніх слів і вмить набула живого інтересу. Струмок і справді був холодним, його швидкий потік омив маленькі камінчики. Вдалині виднілися пагорби, вкриті дарами осені, неподалік височіли стрункі дерева.

Дівчина зачаровано розглядала місцевість, поки серце не стрепенулося, а у відрізках пам'яті не виринали картини.

«Я бачила це озеро. У снах», – згадувала вона.

Відродження кланів, розмова двох, на той час ще майбутніх лідерів, і це озеро. У житті воно було ще красивішим, особливо прекрасним у своїй таємничості. Його темні води віддавали чимось містичним. У видіннях же всю його величність неможливо було розглянути: воно більше віддзеркалювало срібний на небі місяць, що вирішив висвітлити всесвіт своїм світлом.

Вона не відразу помітила, як до неї підійшла Хлоя, така ж зачарована красою цього місця.