Розділ 6

1503 рік

Сріблястий диск місяця висвітлював дорогу мандрівникам, чумацький шлях простягався вздовж неба, немов сяюча річка. Крони дерев застигли у важкій мовчазності, усипане зірками небо мовчки спостерігало за тим, що відбувається – дещо таким, що обіцяло змін. Води похмурого, таємничого озера спостерігали за двома пересуваючимися колонами.

Коли мандрівники дісталися до належного місця, посідали по різних кутках: хтось на зрубаних колодах, хтось на величезному камені, а хтось продовжував стояти. Їхні обличчя відображали спантеличеність, сум'яття і водночас абсолютну байдужість – вони не знали, навіщо їх скликали, але це особливо не хвилювало їхні душі. Очевидно, ці люди звикли коритися долі, тому зараз вони покірно чекали свого приречення.

Нарешті з тіні лісу з'явилися дві постаті – одна тонка, як струна, витончена, наче перли; інша – міцна та мускулиста. У світлі місяця досить добре можна було розгледіти все, що оточувало довкілля. Чоловік і жінка мовчки оглянули присутніх, а потім переглянулися між собою. Їх поява не викликала у публіки ні емоцій, ні страху, та все ж на обличчях присутніх промайнув інтерес.

– Я радий, що ви відгукнулися на моє прохання і прийшли сьогодні у призначене місце, – почав чоловік. – Останнім часом все менше людей бажає нам зла. Коли ми показали, що думки наші чисті і спрямовані лише на добрі справи – це викликало у людей не страх, а навпаки – повагу.

– Не раз траплялося, як до нас підходили люди, приносячи їжу, одяг та інші побутові речі на знак подяки, – підхопила жінка. – Ми дали обіцянку, що не будемо використовувати силу в тому руслі, яке могло б нашкодити комусь, і дійшли певних домовленостей. Сьогодні ми хочемо закріпити спільну згоду.

Чоловіки, які невідомо звідки з'явилися, несли два величезні чани. Тоді вся увага була прикута до нього, і жінка почала продовжувати свою промову, тим самим пояснюючи:

– Ми хочемо сформувати  так звані клани, метою яких є врегулювання конфліктів між людьми, вовками, відьмами та хранителями. Кожен, хто поділяє наші цінності, дасть обіцянку та закріпить її кров'ю. Ми та наші нащадки будемо пов'язані.

– Це не зовсім справедливо! – вигукнув хтось із натовпу. –  Рішення не спільне. Ви вирішили між собою все і збираєтеся втягнути решту в не зрозуміло що, навіть не порадившись з нами.

– Йшлося про захист людей, і ми виконуємо свої обіцянки та призначення. Але клани ... про це йдеться вперше, – почулося також з перших рядів.

– Нічого не зміниться. Ми продовжимо захищати місто, але наші обов'язки будуть закріплені, а узи – пов'язані. Так буде спокійніше і для людей і для нас самих, – пояснив чоловік, який стояв на чолі з жінкою.

Та у свою чергу додала:

– Ми пропонуємо об'єднати сили та оселитися у селищі разом. Так ми зможемо частіше тренуватися та швидше реагувати на конкретні ситуації. Це допоможе нам розвиватися: тільки єдиними ми зможемо стати сильніше.

– Це умова чи пропозиція?

Жінка тяжко зітхнула.

– Пропозиція, але боюсь, у нас немає іншого виходу. Інакше вам доведеться покинути місто: тут і так не спокійно. Влада любить відволікати увагу людей, перекладаючи всі проблеми на нас. Положення хитке і може у будь-який момент змінитись. Ми будемо окремо від політики, якщо наші родини оселяться у лісі – окремо і від міста, а отже, влада нам не указ. Станемо виконувати свої обов'язки, залишаючись при цьому вільними.

Гучний гул пролунав посеред лісу – то натовп людей обговорював, радився, зважував можливі перспективи. Згода була близькою, можливо, вона з'явилася відразу, але було щось затримуюче остаточне рішення, що сковувало – сумнів, небажання ділити свою кров з обіцянкою. Розбіжності тривали б вічність, якби чоловік, що вийшов з натовпу, не підійшов до двох фігур і не промовив:

– Що потрібно робити?

То була та сама людина, яка спочатку ставила найбільше запитань. Зараз же він погодився найперший, що не могло не викликати довіру інших. За ним потяглися ще кілька десятків людей, а пізніше погодилися майже всі. Хтось відмовився, надаючи обіцянку покинути місто протягом п'яти днів і пуститися в мандри.

Нині їх нічого не цікавило. Могутні володарі пересічної сили з невщухаючим почуттям слабкості всередині. Щось надломилося в них, зламалося, і осколки так різко і нещадно різали нутрощі, що минуле більше не мало жодного значення. Вони мало що розуміли і це відштовхувало. Якийсь інстинкт дозволяв сумніватися, проте для зважування не залишалося більше часу. Саме звучання «клани» було досить гучним, вселяючи надію в і без того поранені серця і скалічені душі, а перспектива не бути знедоленими – небезпечно манила.

У двох чанах змішалася кров – темно-червона рідина наповнювала їх та обдавала металевим запахом ліс. Навіть свіже нічне повітря не допомагало позбутися її смороду, але, здається, всім було все одно. Надія, що вселилася з нізвідки, заволоділа серцями осіб, котрі брали участь, і їм було вже все одно, що буде далі. Вони, втомлені від вічних метань, завмерли в надії дива та шансу на спокійне, славне життя.

Коли дві величезні казанки наповнилися до країв і клятва пролунала з вуст лідерів кланів, було вимовлено заклинання, котре змусило застигнути серця і заціпеніти тіла людей. Кров завирувала, немов у протесті, потім засяяла: настільки яскраво, що промені сріблястого місяця сплелися в дикому танці з червоними відтінками. Земля вібрувала в легкому землетрусі, вітер ледь не збивав з ніг, вода в озері зарябіла, а вогонь, розведений для тепла посередині – обдав теплом і спалахнув ще яскравіше, потріскуючи. Зоряний пил затьмарили кольори зеленого, сірого, блакитного та червоного. Кольори стихій. Вони показували свою нестримну силу, і зараз усе було висвітлено ними. У чанах, у небі, в озері – у всьому, що було живе і давало життя, заблищали в яскравому світлі два контури. Ромбовидна, ніби перевернута риба, що нагадує незавершену вісімку постать нагадувала нескінченність, але через незакрите закінчення – незакінчену нескінченність. І інша – дві прямі, і посередині – третя, що з'єднує їх. Все затремтіло і заіскрилося – у світ вторглося щось заборонене та магічне.