Розділ 4

1503 рік

Несамовиті крики тяглися з міста. Кам'яні плити, які раніше мали сірий колір, почервоніли. Запах крові застиг у повітрі – важко та запобіжно. На вулиці блимав один–єдиний ліхтар, але світло випромінювалось не через нього – вдалині виднілися наближаючися відблиски. До Діни рухався натовп людей зі смолоскипами в руках.

Діна заціпеніла, не розуміючи, що відбувається. Можливо, вона померла уві сні і потрапила до пекла, але навряд чи воно виглядає так. Деякий час дівчина стояла, нерухома, як бовван, а помаранчеве свічення все яскравіше освітлювало шлях. З його наближенням долинали і вигуки:

– Вона не могла втекти далеко. Спалити відьму!

– Спалити відьму! – вторив натовп.

Діна ще ніколи не чула такого гніву і ненависті в чужих голосах. Вони буквально спопеляли своїми словами, і на мить вона подумала, що цим людям не потрібна зброя чи вогонь. Їм не потрібна додаткова сила – вони знищать усе, що забажають своєю ненавистю.

Інстинктивно Діна розуміла, що треба сховатись, але зовсім не знала куди: дівчина не розуміла, де знаходиться, хоч і відчула щось знайоме. Вона доклала чималих зусиль волі, щоб змусити себе повернути голову і відшукати якусь стару, недоглянуту будівлю – вона скромно стояла позаду яток і більших будівель, і в той же час з другого поверху, напевно, добре видно цю площу.

«Аби там нікого не було», –  подумала дівчина.

Їй пощастило, там справді порожньо. Діна розмістилася на горищі. Тим часом натовп уже підійшов до того місця, де нещодавно стояла вона . З іншого боку, назустріч вийшло ще кілька чоловіків, які тягли за собою молоду дівчину – вона ледве була старша за Діну, її очі видавали страх, а обличчя виглядало замученим і брудним. З часом світло від вогнів осяяло її яскравіше. Діна помітила, що до всього іншого на молодій ніжній шкірі виднілися червоні відбитки. Ймовірно, їй дісталося кілька ударів, які залишили слід.

До неї ближче підійшов чоловік, який вів натовп, і чия ненависть відчувалася навіть на відстані – вона буквально випромінювалась за кілька миль, і якби це почуття мало світло, воно осяяло б як мінімум це і кілька найближчих селищ.

– Недалеко ж ти втекла, відьма, – він говорив так люто, випльовуючи, що якась частина його слини потрапила на й без того змучене обличчя дівчини, і вона мимоволі скривилася за що отримала ще однин ляпас. – Ви дурні бігти. Рано чи пізно ми зловимо вас усіх. Усіх нечистих. Ваше місце – у сирій безіменній могилі. Здохніть, як собаки, іншого ви й не заслуговуєте.

Натовп все продовжував вторити найбрудніші слова, яких міг тільки знати. Ніхто не став на захист цієї дівчини, і Діна на мить замислилась, за що її так ненавидять? Що такого вона могла створити у своєму юному віці, щоб приректи такий загальний гнів? Можливо, вона може їй якось допомогти?

Поки Діна роздумувала, що може зробити, дівчину прив'язали до дерев'яного стовпа, і тепер у неї точно не було можливості втекти, наче спійманий у клітку птах. Хоча вона й раніше не намагалася цього зробити – її тіло виглядало таким ослабленим, що це не мало сенсу. Напевно, її зловлять за лічені хвилини. До того ж на білій сорочці сочилася кров, якщо вона ще й поранена (а в цьому немає сумнівів), то втеча для неї не варіант.

Діна здогадувалась, що з нею хочуть зробити, і була здивована цій дикості. Вона більше не могла чекати і просто дивитись, як юна душа вмирає. Втім, їй здавалося, що вона вже мертва. За хвилин змінився і погляд молодої дівчини – він більше не виражав страху чи надії на порятунок. Він взагалі не висловлював нічого. Порожнеча, ніби душа вже покинула її, і залишилося тільки розправитися з тілом. Вона смиренно стояла, просто чекаючи того, чого не оминути. Хтось кидав у неї каміння, дехто потрапляв і тепер по її обличчю впереміш із брудом текли багряні струмені крові. Але й на це вона аж ніяк не відреагувала. Продовжувала стояти, не надаючи ні емоцій, ні звуків. Вона навіть не моргала. У її погляді не було чогось особливого, і водночас було щось лякаюче, відбите часом.

У юне тіло продовжувало сипатися каміння, але дівчині не було до цього жодної справи. Її закидали важкими каменями, показуючи свою ненависть і залишаючи сліди.

Діна підійшла до площі і змішалася з натовпом, коли двоє чоловіків щось підпалили біля її ніг.

– Вона буде очищена від прокляття. Нехай Господь подарує їй нове, чисте життя, позбавлене зв'язків із дияволом. Доброго шляху, дитино! – сказав один із них.

І тоді все спалахнуло з неймовірною силою.

– Ні! – мимоволі закричала Діна, навіть дивуючись собі.

Вона хотіла щось зробити, і тоді виявила, що не може нічого. Сили покинули її, і це ще більше спантеличило, оскільки здавалось неможливим. Може, вона справді померла.

Вогонь пожирав тіло дівчини, і вона мовчала до останнього – поки що це було можливо. А потім пролунав її дикий, несамовитий крик, немов прокляття. Він луною видавався з кожного куточка селища, і залишився в пам'яті у Діни. Весь страх, що засів усередині дівчини, вирвався, і його почуло селище, але це тільки потішило людей, мешкаючих у ньому.

У Діни щеміло серце. Вона все ще не розуміла, що відбувається і де вона знаходиться. Яким дивом вона тут виявилася, її теж хвилювало, але дещо менше. Вона лише знає, що невидима для всіх. Це їй удалося зрозуміти, коли всі проходили крізь неї. Вона навіть не примара, її просто немає. Воно і на краще.

А потім картина змінилася.

Вже не було ні запаху крові, ні відблисків вогнів. Але крик врізався в пам'ять і став грудкою в горлі, через яке важко дихати. Діні стало погано від побаченого, але вона не могла відвернутися. Було щось примушуюче бачити те, що їй показували. Якась невідома сила, не збагнута їй. Немов хтось стояв ззаду і тримав Діну за голову, не даючи змоги відвернутися. Вона продовжувала дивитись, позбавлена можливості відвести погляд, через що дівчину охопило почуття, що вона ляльковод у чийсь злій грі.