Розділ 1

Білий покрив на мить засліпив погляд дівчини.

Діна опинилася посеред білої, до жаху знайомої кімнати. Щільна тканина біля вікна майоріла від теплого вітру через відкриту кватирку, сонячне проміння просочувалося крізь віконні рами. Білі стіни застигли в безмовності наступаючого вечора, порожнеча приміщення хоч візуально і розширювала кімнату, цього все ще було недостатньо, щоб сховати свідомість від тиснутого почуття. Відчуття того, що білі стіни миттєво зрушать і задавлять тендітне тіло, ставали все нав'язливішими. Дівчина не могла згадати, де саме бачила ці білі відтінки, чому хвилюючі почуття так знайомі їй.

Озирнувшись, раптом, погляд її мимоволі кинувся на стіну, туди, де висіло дзеркало – єдине, що було у кімнаті, не враховуючи вікна. Передчуття чогось поганого сковувало рухи, змусило якийсь час стояти, зачаровано дивлячись на своє відображення в іншому кінці кімнати. Наче зачарована, Діна не могла відвести погляд, і почала підходити ближче – щось підштовхувало, керувало нею. Неквапом, легкими рухами, дівчина підійшла до дзеркала, і тут же пошкодувала.

Простягнувши руку, акуратно, ніби боячись порізатися, доторкнулася до віддзеркалення, як раптом відчула полум'я на своїй долоні.

Діна відсахнулася назад, різко прибравши руку.

– Що відбувається? – голос звучав у невагомості, лунаючи луною, наче вона говорила з Всесвітом.

Своє відображення вона вже не бачила, зате посередині почало вимальовуватися щось інше – дещо страшне, переслідуюче. Почав вимальовуватися знак, наче хтось його випалює – символ, де протилежні прямі поєднує така сама, третя риса. Золотим перетином символ, подібний до букви «N», висвітлив кімнату. Він ніби вп'явся в середину дзеркала, будучи поглиненим. Здавалося, за тим склом панує якась обитель, інше життя, доступне не кожному. І Діна була його незначною частиною.

«Знову я бачу його – цей знак, який переслідує мене. Знову він не дає мені спокійного життя», – останнє, що промайнуло в її свідомості.

Білизна кімнати вже не різала очі, тіснота не тиснула, а незначні пориви вітру не пронизали тіло гострими поколюваннями. Вона, як зачарована, дивилася вперед, не в змозі відвести погляд. Він ніби приковував її увагу до себе, полонив, не даючи можливості втекти. Серце шалено застукотіло, дихати ставало все важче. Усередині все стислося, чи то від страху, чи то від якоїсь невидимої, незбагненної для людської свідомості, сили.

Фарби почали згущуватися, кімната ставала темнішою, поки повністю не зникла в гущавині чорноти. Але це не лякало. Все, що було важливо – символ у вигляді «N», його безмірне сяйво, що зачаровує.

Діна не пам'ятає, скільки часу провалялася у дрімоті. Прокинулася вона від різкого руху. Мабуть, водій раптово загальмував.

Вона швидко оглядала автобус. Люди, занурені у свої думки, які не звертають на неї жодної уваги; за вікном з усіх боків дерева, що умиротворено підняли свої гілки до небес – нічого незвичайного.

Однак вона добре пам'ятала свій сон, як і усі попередні. Вона завжди добре запам'ятовувала сни, ніби то була якась невідома частина її життя. Щось реальніше і значніше, ніж їй здавалося. Липке відчуття облило дівчину неприємним почуттям, ніби бруд, який не можна відмити.

Вона стиснула руку так сильно, що, здавалося, роздере шкіру до крові, але якийсь предмет заважав це зробити. Тільки зараз дівчина згадала про конверт, який тримала в руках – та причина, через яку вона тут, так далеко від дому. Напевно, краще не тримати його на очах. Останнім часом вона взагалі сумнівалася, що правильно, а чого краще уникати.

Усин зустрів Діну сонцем, яке, здавалося, нещадно пекло. Насправді – навряд чи зігрівало. А може, щось заважало йому випромінювати тепло. Зараз місто супроводжувало її холодом, громіздкими хмарами, запахом вогкості і нещодавно пролитого дощу. Там, де жила Діна, не звикли до сірості та вітру – там світ у яскравих фарбах, в обіймах сонячних променів. Дівчина посміхнулася до такого порівняння. Один світ, і водночас такий різний. І все–таки чомусь вона почувала себе комфортно серед такої дощовитості. Ніби опинилася вдома, ніби все життя тут мешкала і просто повернулася додому з невеликої екскурсії.

Місто було позбавлене виразності. Абсолютно звичайні будинки, оточені лісом. Повітря чисте і свіже. Однак, незважаючи на це, Діна відчувала привабливість. Щось мовчазне і невиразне причаїлося в кайданах селища, щось подібне жило всередині неї і зараз прокинулося, відчувши знайоме повітря. В Усині не було світла, але він сяяв яскравіше всіх інших. Його світло походило з самих глибин, незбагненних людському погляду, тільки серцю.

Карти показували ще довгу подорож. Різні почуття захльостували дівчину, наповнюючи її душу – здавалося, їх настільки багато, що скоро вони вилізуть назовні. А з огляду на те, ким вона є, це може не зовсім сприятливо закінчитися. Хоча, ким вона є насправді? Діна сама не знала, тому й опинилася так далеко від дому, сподіваючись, що тут їй допоможуть знайти відповіді на свої питання.

Вона раптом замислилась: звідки в ній з’явилась ця думка? Що саме тут їй радітимуть? Приймуть із усіма своїми недоліками та знаннями (або, точніше, незнаннями). У пам'яті заіскрилися картини, різні уривки з минулого, відшукуючи саме те, що їй потрібно.

День був звичайним. Діна допомагала тітці із рослинами в саду. Спекотне сонце вбивало улюблені плоди Ребекки – вони зовсім не призначені для такого клімату. Теплий вітер опікував шкіру, хитаючи невеликий хвіст темно–каштанового волосся з боку на бік. Дівчина живе тут із раннього дитинства, але чомусь почувається зовсім інакше – це сонце їй чуже. Воно не гріє, а хоче спалити її. Мабуть, другим її заповітним бажанням було пожити серед снігу та холодів, дізнатися, як це – ловити сніжинки та пробиратися крізь кучугури.

Почувши лайку, Діна одразу здогадалася, звідки долинали звуки. Її сусідка постійно потрапляла в колотнечі, загалом їхня сім'я часто брала участь у конфліктах, а ще частіше – створювала їх.