Злата підвелася, взяла папірець із рук Тараса й уважніше придивилася до затертих літер.
І раптом почула голос.
Підлітковий, трохи хриплуватий, із ледь помітною насмішкою:
«Злато, ну не тупи, це ж очевидно…»
Вона різко відсмикнула руку й розгублено озирнулася.
— Злато? Тобі погано? — стурбовано запитав Марко, помітивши, як вона зблідла.
— Я… не знаю, — прошепотіла вона, торкаючись скроні. — Зараз почула голос. І мені на секунду здалося, що я його знаю. Дуже добре знаю. Але ніяк не можу згадати, чий він.
— Який ще голос? — насторожився Тарас.
— Не знаю, — повторила Злата й похитала головою. — Може, мені просто почулося. Після всього, що сьогодні сталося… Вона повернула Тарасові довідку, намагаючись більше не думати про дивне відчуття, яке залишив після себе той голос.
Коли вони нарешті дісталися до машини Олени біля старих воріт, жінка дістала із сумки ще одну теку з документами, які раніше не наважувалася їм показати.
Там були копії пояснювальних записок вихователів, які суперечили одна одній, рапорти про зламані замки та свідчення сторожа, який запевняв, що тієї ночі бачив, як із корпусу виходила «зайва дитина».
Друзі уважно переглянули папери.
Судячи із записів, керівництво табору намагалося приховати частину обставин зникнення Софії. Що насправді сталося тієї ночі, досі залишалося невідомим. Таку давню справу неможливо було розкрити за одну ніч, але тепер Олена принаймні мала нові зачіпки й підтвердження того, що в офіційних документах розповіли далеко не все.
Обіцяні двадцять тисяч гривень жінка переказала їм просто там, сидячи в салоні автомобіля.
— Вибачте мені, — тихо промовила Олена, не піднімаючи очей. — Я не мала права втягувати вас у це, не розповівши всього. Але я була в такому відчаї…
— Головне, що ми всі звідти вибралися, — зітхнув Тарас. — Бережіть себе, Олено. І більше не грайте в ігри з тим, чого не пам'ятаєте.
Олена запропонувала підвезти друзів до міста. Ніхто не заперечував: після безсонної ночі та всього пережитого перспектива ще й добиратися додому громадським транспортом зовсім не тішила.
Коли вони повернулися, надворі вже світало.
Злата з Яриною теж залишилися у квартирі хлопців. Розходитися по домівках нікому не хотілося, та й сил майже не залишилося.
Гроші вирішили поділити пізніше. Частину відкласти на нову камеру для Тараса, а решту — на чорний день.
— Мушу зізнатися, — Марко гепнувся на диван і розкинув руки. — Це перше замовлення, після якого мені хочеться купити не новий мікрофон, а абонемент до дуже хорошого й дуже дорогого психіатра.
Тарас не відповів. Він стояв біля робочого столу й мовчки діставав зі спеціальної коробки речі, які зберігав після їхніх попередніх пригод.
Фотографію дверей квартири №45.
Полароїдний знімок із магазину, де за спиною Марка виднілася розмита п'ята постать.
Чек із нічного гастроному. «Клієнт 5: ОПЛАЧЕНО».
Старий автобусний квиток. «Пасажир №5. Пункт призначення втрачено».
І нарешті — роздруківку фотографії зі спальні дитячого табору, на якій поруч із чотирма дівчатками стояла п'ята, з розмитим обличчям.
— Погляньте, — Тарас повернувся до друзів. — Усюди одне й те саме. Зайва людина, зайве місце, клієнт без імені, пасажир, якого ніхто не пам'ятає. У кожній нашій справі з'являється хтось п'ятий.
Ярина підійшла ближче, схрестивши руки на грудях.
— І що ти хочеш сказати? Що всі ці випадки пов'язані?
— А ти сама як думаєш?
Злата уважно розглядала розкладені на столі фотографії.
— П'ятий постійно знає про небезпеку заздалегідь, — задумливо протягнула вона. — Він попередив нас про автобус. Про ліжко теж. І щоразу пише так, ніби вже знає, що станеться.
— Тоді якого біса він просто не скаже нам правду?! — Ярина роздратовано ляснула долонею по столу. — Нащо ці ребуси?! «Перевірте, чого бракує», «Не кажіть, де хочете вийти»! Якщо він такий всезнайка, нехай хоч раз нормально пояснить, що відбувається!
Марко похмуро розглядав розкладені на столі докази.
— А може… він не може? — раптом припустив хлопець. — Може, йому теж щось загрожує? Або він змушений дотримуватися якихось правил?
— Яких ще правил? — Ярина повернулася до нього.
— Та звідки я знаю? Я просто припускаю!
Тієї ж миті на столі завібрував телефон Тараса.
Чат «Четверо придурків».
Усі четверо одночасно глянули на екран.
Повідомлення від «Користувача»:
«Ви шукаєте того, хто лежав п'ятим. А варто було запитати, хто застелив йому ліжко».
— Що це взагалі означає? — Ярина розгублено подивилася на друзів. — Хтось навмисно влаштовує ці пастки? Спеціально заманює нас туди?
Тарас схопив телефон, відкрив фотографію зі старого альбому табору, яку встиг зробити під час розслідування, і прикріпив її до повідомлення.
«Це ти був там тридцять років тому?!»
Повідомлення відправилося.
Друзі чекали, не відводячи погляду від екрана.
З'явилися дві сині галочки.
— Прочитав, — прошепотів Марко.
І раптом під їхнім запитанням виникла відповідь.
«Я був там, де мене не мало бути».
— Та ну… — Тарас недовірливо втупився в телефон. — Він відповів!
— І що ми тепер знаємо? — обурилася Ярина. — Що він десь був?! Оце допоміг, дякую величезне!
Тарас уже збирався написати ще щось, але статус «Користувача» змінився на «був(ла) нещодавно».
— Та що ж ти за хрінь така… — пробурмотів хлопець, опускаючись у крісло.
Він відклав телефон, підтягнув до себе мишку й відкрив на комп'ютері фотографію з альбому табору, яку раніше скопіював зі смартфона.
Четверо дівчаток. П'ята розмита постать. Старі металеві ліжка.
Тарас збільшив зображення, уважно розглядаючи кожну деталь.
Потім ще трохи наблизив один із кутків.
На бильці ліжка недбало висіла дитяча спортивна куртка.
— Народ… — Тарас подався ближче до монітора. — Ану підійдіть сюди.
— Що знову? — Марко неохоче підвівся з дивана.