Олена затулила обличчя долонями. Плечі затремтіли.
— Я бачила ваші відео в TikTok, — насилу вимовила вона крізь сльози. — Із тієї квартири, з колодязя… А потім помітила п'яту постать на ваших спільних фотографіях в соцмережах. Вона була точно такою самою, як на наших табірних знімках! Розмита. Зайва.
— Тобто ви використали нас як наживку?! — обурився Марко. — Сподівалися, що якщо ми прийдемо сюди вчотирьох, то ця хрінь знову з'явиться?!
— Я хотіла дізнатися, куди вона забрала мою сестру! — Олена зірвалася на крик. — Тридцять років я живу з цим! Поліція шукала якогось маніяка, а я знала… Я завжди підозрювала, що Софію забрала не людина!
— Що саме сталося тієї ночі? — наполегливо запитала Злата.
Олена відкрила рота, але раптом здригнулася.
У кімнаті помітно похолоднішало. Злата видихнула й побачила перед обличчям білу пару.
На чотирьох ліжках ковдри почали повільно підніматися, окреслюючи постаті, що лежали під ними.
— Олено, розповідайте! — підвищила голос Злата.
— Ми грали в одну гру… — Жінка витерла мокрі щоки. — У таборі ходила страшилка. Казали, якщо четверо дітей ляжуть на свої ліжка, вимкнуть світло й покличуть «того, про кого забули», з'явиться п'яте.
— І ви вирішили перевірити?! — не втрималася Ярина.
— Ми були дітьми! — вигукнула Олена. — Нам здавалося, що це просто дурна історія, якою старші лякають молодших. Я була найстаршою. Мала зупинити дівчат, але сама погодилася. Ми лягли, вимкнули світло й почали кликати…
Олена замовкла й подивилася в дальній кут кімнати.
— А потім звідти почувся скрип. Ми спочатку сміялися, думали, що хтось із нас жартує. Але скрип ставав гучнішим, і ми побачили ще одне ліжко.
— І що далі? — тихо запитав Тарас.
— Ми злякалися. Оксана й Таня першими вискочили в коридор. Я побігла за ними, а Софія… — Голос зламався. — Софія залишилася всередині. Двері зачинилися просто переді мною. Ми кричали, смикали ручку, кликали вихователів. Ніхто не міг їх відчинити до самого ранку. А коли двері нарешті виламали…
Олена схлипнула.
— Кімната була порожня. Усі ліжка стояли на місці. Тільки Софії ніде не було.
Раптом під ногами щось здригнулося.
— Ви це відчули? — Марко схопився за одвірок.
Злата обернулася до виходу.
Стіна біля дверей почала змінюватися. Стара штукатурка вкрилася тріщинами, її поверхня пішла хвилями, а потрісканий лінолеум під ногами поступово поступився місцем брудній бетонній плитці.
— Що за… — Марко відступив на крок.
Він кліпнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
За дверима дванадцятої кімнати більше не було коридору. Тепер звідти відкривався вид на довгий, погано освітлений під'їзд із брудними зеленими стінами.
А просто навпроти, за кілька метрів, стояли знайомі масивні двері, оббиті чорним дерматином.
З цифрами 45.
— Ні… Ні, бляха, тільки не знову, — прошепотів Марко, задкуючи.
З-за дверей із номером 45 долинув м'який, до болю знайомий голос:
— Маріку-комарику… Йди сюди, синку. Я тебе зачекалася.
Марко завмер. Кілька секунд дивився на двері, а потім повільно ступив до них.
— Марку, стій! — Тарас схопив його за плече. — Не слухай її!
— Це мама… — розгублено пробурмотів хлопець.
— Та яка мама?! Дивись сюди!
Тарас підсунув йому під ніс екран камери.
— На монітор дивись, мать твою!
Марко нарешті перевів погляд. На маленькому екрані жодного під'їзду не було. Камера показувала звичайну стіну кімнати табору й зачинені дерев'яні двері з червоною цифрою «12».
Жодної квартири 45.
Марко кілька разів кліпнув, знову глянув перед собою, а потім на екран.
— Але я ж її бачу…
— А камера ні! — Тарас міцніше стиснув його плече. — Тому навіть не думай туди йти!
— Воно знову використовує наші страхи, — швидко промовила Злата. — Слухайте… Квиток без імені. П'ятий покупець у магазині. Порожнє місце на нашій фотографії. А тепер це ліжко.
— Злато, до чого ти ведеш? — запитала Ярина.
— Скрізь є якесь зайве місце. Для когось, кого ніхто не може згадати. А якщо саме тому ця штука й з'являється?
Вона різко повернулася до Олени.
— Ви сказали, що кликали «того, про кого забули». Але ж ви мали когось називати! Чиє ім'я ви тоді вимовляли?
— Я… я не пам'ятаю! — Олена похитала головою. — Це була просто табірна страшилка! Ми десь прочитали ім'я дівчинки з попередньої зміни. Здається, воно було написане на стіні…
— Тарасе, фотографію журналу! Швидко!
Хлопець відкрив галерею й знайшов знімок затертого п'ятого рядка.
— Ми ж уже дивилися. Там було щось про те, щоб не будити після…
— А якщо ми неправильно прочитали? — Злата нахилилася до екрана. — Спробуй збільшити ще раз.
Тарас відкрив редактор, підвищив контрастність і повернув зображення, щоб краще роздивитися вдавлені сліди від ручки.
— Зачекайте…
Він наблизив фотографію.
— Та тут не «після»! Дивіться, ці дві риски… Схоже на літеру «Л».
— І що? — нетерпляче запитала Ярина.
— «Не будити Лілю»! — вигукнув Тарас. — Тут написано «Не будити Лілю»!
Олена різко підняла голову.
— Ліля…
— Ви її пам'ятаєте?! — Злата повернулася до жінки.
— Лілія… — Олена притиснула долоню до рота. — Господи, я ж знала це ім'я…
На чотирьох ліжках щось заворушилося. Ковдри почали повільно підніматися.
— Злато… — Ярина відступила ближче до Марка. — Що вони роблять?
— Не знаю, але нам треба спробувати! — Злата схопила Олену за плечі. — Ви пам'ятаєте, хто був у цій кімнаті. Назвіть їх! Усіх по черзі!
— Навіщо?!
— Можливо, поки ми пам'ятаємо їхні імена, ця штука не зможе зайняти їхні місця!
Марко нарешті відвернувся від дверей квартири 45. Його досі трусило, але він ступив уперед, ставши між дівчатами й п'ятим ліжком.
— Давайте вже, Олено! — хрипко вигукнув він. — Називайте!
Силуети на чотирьох ліжках підвелися. Ковдри сповзли з подушок, але замість облич під ними виднілася лише темрява.