П'яте ліжко

Глава 3

Той самий протяжний скрип старого металевого ліжка, який Тарас чув ще вдень. Тільки тепер звук не припинявся. Пружини ритмічно рипіли, наче хтось неспокійно перевертався з боку на бік.

Годинник на телефоні показував 00:03.

Злата першою підвелася й мовчки кивнула на двері. Марко важко зітхнув, дістав із кишені ліхтарик, а Тарас схопив камеру. Вони вийшли в коридор, намагаючись ступати якомога тихіше. Двері з червоною цифрою «12» залишалися прочиненими, як і тоді, коли вони виходили звідти вдень.

Скрип ставав дедалі гучнішим.

Тарас обережно штовхнув двері ногою й спрямував камеру всередину. Ярина освітила кімнату ліхтариком і різко втягнула повітря.

Кімната більше не була порожньою.

На тих самих місцях, де вдень виднілися чисті прямокутники на лінолеумі, тепер стояли чотири старі металеві ліжка. З високими залізними бильцями, тонкими смугастими матрацами й акуратно розправленими, страшенно вицвілими ковдрами.

— Їх же тут не було… — прошепотів Марко, відступаючи до стіни.

— Тарасе, знімай дальню стіну, — сказала Злата, не зводячи очей із ліжок.

Тарас перевів камеру на найтемніший куток кімнати, куди майже не потрапляло місячне світло.

І те, що вони там побачили, змусило їх завмерти.

Простір між двома крайніми ліжками раптом почав змінюватися. Спочатку там з'явилася вузька чорна смуга, яку не діставало світло ліхтарика. Вона поступово ширшала, а обриси сусідніх ліжок дивно викривлялися, наче хтось розтягував зображення на екрані.

За кілька секунд із темряви проступило п'яте ліжко.

Воно було ще старішим за решту. Фарба на металевих бильцях давно облупилася, матрац сильно просів посередині, ще й сіра ковдра лежала рівно, без жодної складки.

— Ви це бачите?.. — ледве вичавила із себе Ярина.

Ніхто не відповів.

Раптом матрац повільно прогнувся.

Скрипнули пружини. Спочатку на краю ліжка з'явилася вм'ятина, наче хтось невидимий присів на матрац. Потім вона змістилася ближче до середини, ковдра натягнулася, а на старій подушці утворилося глибоке заглиблення.

Хтось ліг на спину.

Друзі стояли біля дверей, не наважуючись навіть поворухнутися.

І тоді вони почули дихання. Тихе, рівне, з ледь помітним сопінням. Так дихає дитина, яка міцно спить.

Звук долинав просто з-під сірої ковдри.

— Валимо звідси. Негайно! — голос Марка зірвався на писк.

Він схопив Ярину за куртку й смикнув до виходу.

— Якого біса, куди ти мене тягнеш?! — раптом пролунало у відповідь.

Тільки Ярина ще навіть не відкрила рота.

Голос долинув із коридору, з боку кімнати вожатих, де вони залишили свої речі.

Марко відсахнувся й відпустив її куртку.

— Це… мій голос, — прошепотіла Ярина, витріщившись на темний коридор.

За секунду вона різко повернулася до Марка й обурено вигукнула:

— Якого біса, куди ти мене тягнеш?!

Щойно слова злетіли з її губ, дівчина сама злякано замовкла.

— Бляха… Я ж це вже чула!

— Як біля колодязя, — пробурмотів Тарас, повільно задкуючи до виходу.

Він машинально схопився лівою рукою за праве зап'ястя.

П'ять темних відбитків, залишених тоді біля колодязя, зазвичай були холодними на дотик. Але зараз шкіра під ними нестерпно горіла.

— Ай, чорт!

Тарас поспіхом задер рукав худі. Відбитки помітно потемніли. Шкіра навколо почервоніла, а під кожним слідом відчувалося болісне пульсування.

— Тарасе, що там? — Злата нахилилася до нього.

— Рука… — стиснув зуби. — Ці кляті сліди знову щось витворяють!

Тим часом у дванадцятій кімнаті почалося щось зовсім незрозуміле. Матраци на інших чотирьох ліжках теж прогнулися. Майже одночасно. На кожному з'явилися глибокі вм'ятини, наче четверо невидимих дітей сіли на свої місця.

Клац.

Старий магнітофон на підвіконні раптом увімкнувся сам собою. Із динаміка долинуло шипіння, кілька разів щось клацнуло, а потім кімнатою рознісся дитячий спів. Кілька тоненьких голосів монотонно повторювали одну й ту саму лічилку:

«Раз, два, три, чотири…

А хто п'ятий — той загубиться».

— Усе, на вихід! Швидко! — крикнула Злата, підштовхуючи Тараса до дверей.

Марко першим ухопився за ручку й смикнув її на себе.

Двері не піддалися.

— Та що за хрінь?!

Він спробував ще раз, навалився плечем, потягнув за ручку обома руками.

Марно.

— Вони не відчиняються! — вигукнув він.

— Відійди! — Тарас підскочив до нього й теж спробував відчинити двері.

Ті навіть не здригнулися.

Дзинь.

Усі чотири телефони завібрували майже одночасно.

— Тільки не кажіть, що це знову він, — прошепотіла Ярина.

Тарас витягнув смартфон. На екрані висвітилося повідомлення з чату «Четверо придурків».

«Користувач»:

«Не дивіться під п'яте ліжко, поки воно зайняте».

— Марку, стій! — раптом вигукнула Злата.

Хлопець саме впустив ліхтарик. Той покотився під найближче ліжко й зупинився біля ніжки п'ятого. Марко вже нахилився, щоб його дістати, і машинально зазирнув у темний простір під матрацом.

Злата вхопила його за комір куртки й щосили потягнула назад.

— Ай! Ти здуріла?!

Марко не втримав рівноваги й гепнувся на підлогу.

— Ти повідомлення читав?! — Злата показала на телефон Тараса. — Не дивися туди!

— Та я просто ліхтарик хотів підняти!

Він не встиг договорити.

На п'ятому ліжку щось заворушилося.

Сіра ковдра трохи піднялася з одного боку, і з-під неї повільно висунулася маленька дитяча рука.

Ярина притиснула долоню до рота.

Рука повисла з краю матраца. Бліді пальці повільно розігнулися й потягнулися до підлоги.

Їх було п'ять, але кожен здавався надто довгим. Суглоби згиналися в неприродних місцях, а шкіра мала сіруватий відтінок

Тарас відступив до дверей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше