П'яте ліжко

Глава 2

До «Соснового берега» вони дісталися наступного ранку. Щоправда, до самого табору довелося ще добиратися пішки.

Дорога виявилася значно гіршою, ніж показував навігатор. Останні два кілометри друзі пробиралися крізь зарості, обходили калюжі й переступали через повалені гілки. Марко дорогою вже тричі встиг проклясти ідею цієї поїздки, а Тарас уперто доводив, що вони йдуть правильно.

Коли нарешті дісталися до старих воріт із напівстертою назвою табору, Ярина зупинилася й оглянула територію.

— Ну що, вітаю. Черговий курорт нашої мрії.

Колись великий дитячий оздоровчий комплекс тепер більше нагадував декорації до дешевого фільму жахів. Асфальтовані доріжки потріскалися й заросли високою сухою травою. Між соснами виднілися цегляні корпуси з вибитими шибками, а в деяких вікнах досі висіли вигорілі дитячі фіранки, які вітер час від часу ворушив крізь розбиті рами.

Неподалік стояли іржаві гойдалки, перекошена драбина та залишки баскетбольного щита без кільця.

Від дерев тягнуло вогкістю, а десь у глибині території раз у раз поскрипувала незакріплена металева конструкція.

Хоча надворі був розпал дня, під густими кронами сосен панував напівморок.

— Ідеальне місце, щоб відправити дитину на літо й більше ніколи її не побачити, — нервово пожартувала Ярина, роздивляючись старий спортивний майданчик.

— Головне, щоб нас самих тут ніхто не залишив, — буркнув Марко.

Він постійно озирався, особливо коли доводилося проходити повз темні дверні отвори. Після квартири №45 та нічного автобуса бажання перевіряти, що ховається в покинутих будівлях, у нього помітно поменшало.

Злата дістала з рюкзака план табору, який Олена передала їм разом із копіями старих документів.

— Так, адміністративна будівля має бути прямо за їдальнею, — промовила вона, звіряючись зі схемою. — А спальний корпус номер три, де жила Софія, — ліворуч.

Вони рушили розбитою алеєю. Під кросівками хрустіло бите скло, а крізь тріщини в асфальті пробивалися бур'яни.

— Слухайте, я все ніяк не можу викинути з голови вчорашню розмову з Оленою, — озвався Тарас, налаштовуючи камеру. — Ви помітили, як вона плуталася, коли розповідала про ту ніч?

— Ще б пак, — кивнула Злата, не відриваючись від плану. — Спочатку сказала: «У кімнаті було четверо дітей, Софія спала біля вікна». А буквально через п'ять хвилин: «Ми всі п'ятеро тоді дуже злякалися».

— От-от! — підхопив Тарас. — Я попросив назвати імена. Вона перерахувала тільки чотири: себе, Софію, Оксану й Таню. А коли я нагадав про п'ятьох, просто зависла. 

— А може, вона щось приховує? — припустила Ярина. — Раптом сама причетна до зникнення сестри, а тепер совість прокинулася? Двадцять тисяч за просто так ніхто не пропонує.

— Не поспішай із висновками, — відповіла Злата. — Може, вона справді чогось не пам'ятає.

— Ну так, у нас же останнім часом це дуже популярна хрінь, — пробурмотів Марко.

— От зараз і спробуємо розібратися, — Злата зупинилася перед низькою одноповерховою будівлею з вицвілою табличкою «Адміністрація».

Двері були прочинені, а збитий навісний замок валявся біля порога.

Усередині тхнуло мишами, цвіллю та старим папером. Вузький коридор був завалений розбухлими від вологи теками й поламаними стільцями.

Друзі обережно пробралися до колишнього кабінету директора. Дверцята шаф висіли на одній петлі, шухляди були висунуті, а більшість документів валялася просто на підлозі.

Проте на нижній полиці одного з уцілілих стелажів Тарас помітив кілька товстих журналів для записів, укритих пилом.

— Бінго! — Він витягнув найбільшу й обережно здув пил з обкладинки.

На пожовклому картоні ледь виднівся напис:

«Журнал поселення. Корпус №3».

Друзі скупчилися навколо Тараса біля розбитого вікна, де було трохи більше світла. Хлопець обережно перегортав пожовклі сторінки, намагаючись знайти потрібний рік і зміну.

— Є! — нарешті вигукнув він, тицьнувши пальцем у журнал. — Кімната номер дванадцять.

Злата нахилилася ближче. На сторінці, розкресленій синьою ручкою, для дванадцятої кімнати було відведено п'ять рядків.

Перші чотири акуратно заповнені: прізвища, імена, дати народження.

Олена Кравченко. Софія Кравченко. Оксана Ткач. Тетяна Мороз.

А от п'ятий рядок залишався порожнім.

Щоправда, дещо в ньому було не так.

— Дивіться, — Ярина обережно провела пальцем по паперу. — Тут усе шорстке. Наче хтось напис гумкою стирав. Причому так старався, що мало дірку не протер.

Тарас дістав телефон.

— Зараз спробуємо одну штуку.

Він увімкнув макрозйомку й ліхтарик, сфотографував пошкоджений рядок, а потім відкрив знімок у редакторі. Кілька разів змінив контрастність і яскравість, придивляючись до слідів на папері.

— Вау! А це вже цікаво…

На екрані вдалося розгледіти ледь помітні вдавлені сліди від ручки на полі журналу, поруч зі стертим п'ятим рядком.

— Що там? — Марко зазирнув йому через плече.

— «Не будити після…» — повільно прочитав Тарас. — А далі все. Стерли начисто. Тут навіть верхній шар паперу здертий.

— Не будити після чого? — Ярина нервово пересмикнула плечима. — Після відбою? Опівночі?

— А може, йдеться про когось конкретного, — задумливо промовила Злата. Дівчина згадала вчорашнє повідомлення П'ятого: «П'яте з'являється, коли хтось забуває, кому воно належало». — Ходімо до спального корпусу. Хочу на власні очі побачити цю дванадцяту кімнату.

До корпусу №3 вони дісталися за кілька хвилин. Усередині було тихо. За вхідними дверима тягнувся довгий темний коридор із потрісканими стінами та залишками старих плакатів.

Двері з номером «12», криво намальованим червоною фарбою, стояли прочинені.

Тарас штовхнув їх плечем, і друзі обережно зайшли всередину. Звичайна спальня старого дитячого табору. Облуплені зелені стіни, потріскана стеля, шматки лінолеуму, що повідставали по кутках.

Тільки тепер кімната була зовсім порожня. Жодного ліжка, шафи чи тумбочки. Залишився лише старий іржавий магнітофон, що стояв на широкому підвіконні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше