Минуло ще десять років. Червень 2036 року.

Московське літо дихало приємною прохолодою після вечірньої зливи. На терасі того самого заміського будинку Воропаєвів було галасливо: родина святкувала десятиріччя молодшого Сашка — Олександра Олександровича Воропаєва.

Зараз, коли минуло вже п’ятнадцять років після тієї страшної госпіталізації в Ізраїлі, про хворобу Каті нагадували лише щорічні профілактичні чекапи, які показували ідеальну, залізобетонну ремісію. Катя Пушкарьова-Воропаєва в свої сорок з гаком виглядала неймовірно елегантно — вона повернула собі довге волосся, змінила окуляри на стильні сучасні лінзи та залишалася незмінним стратегічним мозком «Zimaletto».

Молодший Сашко: Гримуча суміш двох геніїв

Десятирічний Сашко виявився дивовижною дитиною. Від батька він успадкував затятий, гордий характер, сірі проникливі оці та звичку хмурити брови, коли щось йшло не за його планом. А от від мами йому дістався унікальний математичний розум. У свої десять років хлопець замість коміксів читав підручники з макроекономіки, грав у шахи на рівні гросмейстера і вже розробляв для батька схеми «оптимізації кишенькових грошей з урахуванням інфляції».

— Тату, якщо я отримаю річну похвальну грамоту, ти інвестуєш у мій новий стартап з розробки мобільних ігор для школи? — серйозно запитав Сашко-молодший, поправляючи комір святкової сорочки.Саша Воропаєв-старший, який за ці роки помітно посивів, але став ще більш підтягнутим і солідним, лише засміявся і куйовдив волосся сина:

— Спочатку покажи мені бізнес-план і аналіз ризиків, Воропаєв-молодший. Я гроші на вітер не викидаю, ти ж знаєш.

— Він уже готовий, лежить у мене на планшеті, — абсолютно спокійно відповів хлопець, змусивши Андрія Жданова, який стояв поруч, поперхнутися соком.

Андрій та Кіра: Надійний тил і велика родина

Андрій і Кіра Жданови приїхали на свято не самі. Поруч із ними крутилася їхня восьмирічна донька Надійка — улюблена хрещениця Каті. Андрій перетворився на зразкового, шалено закоханого у свою сім'ю батька. Вони з Кірою керували європейськими філіалами холдингу, проводячи багато часу в роз'їздах, але цей день завжди був святим для всієї четвірки. Колишні інтриги здавалися їм подіями з якогось іншого, чужого життя. Тепер вони були єдиним кланом, де слово кожного мало вагоме значення.

Вечір наодинці: Любов, що перемогла все

Коли гості роз'їхалися, а втомлений від святкування іменинник пішов до своєї кімнати рахувати подарунки, Саша і Катя залишилися на терасі самі. Вони сиділи в обнімку на великому дивані, загорнувшись в один теплий плед.

Саша м'яко перебирав пальцями її волосся, дивлячись, як у саду згасають вечірні вогні. На його шиї, під сорочкою, все так же незмінно висів ланцюжок з обручкою — символ того, що він ніколи не забуде, через яке пекло вони пройшли.

— Десять років, Катюш... — тихо сказав Саша, притискаючи її ближче до себе. — Нашому сину вже десять. А здається, ніби ще вчора я кричав на лікарів у Тель-Авіві й збирав ліжечко, яке розвалилося.

— Твоя правда, Воропаєв. Ліжечко ти збирав жахливо, — тихо засміялася Катя, поклавши голову йому на плече. — Але батько з тебе вийшов ідеальний. І чоловік теж.

Саша повернув її обличчя до себе і ніжно поцілував у губи — так само палко і глибоко, як і п'ятнадцять років тому, коли вони вирішили вигризти її життя у долі.

— Я кохаю тебе, Пушкарьова. Кожного дня мого життя, — прошепотів він.

— Я кохаю тебе, Воропаєв, — відповіла вона.

За вікнами великого будинку шуміла нічна Москва, вирувало життя, будувалися нові плани. Але тут, у серці їхньої родини, панував абсолютний, непорушний спокій. Вони пройшли крізь розлучення, смертельний діагноз і мізерні тридцять відсотків шансу на порятунок. Але сьогодні, дивлячись на щасливого сина і тримаючи одне одного за руки, вони точно знали: їхнє кохання написало свій власний, найкращий фінал, який тепер триватиме вічно.