Поїздка двох головних чоловіків «Zimaletto» до найбільшого дитячого супермаркету

Катя та Кіра виставили їх із дому зі строгим списком, де все було розписано до найдрібніших деталей — від кольору бодіків до марки гіпоалергенних сосок. Проте, щойно Саша та Андрій переступили поріг магазину, де все було заставлено тисячами незрозумілих девайсів, вони відчули себе першокласниками на іспиті з вищої математики.

Саша впевнено котив величезний візок, намагаючись зберегти вираз обличчя суворого фінансового директора, тоді як Жданов із цікавістю крутив у руках якийсь рожевий пластиковий предмет.

— Воропаєв, дивись, яка штука, — Андрій продемонстрував знахідку. — Як думаєш, для чого це?— Жданов, поклади на місце, це молоковідсмоктувач, і він нам точно не потрібен, бо в списку Каті його немає, — відрізав Саша, звіряючись із телефоном. — Так, пункт перший: коляска-трансформер 3 в 1 з амортизацією та посиленими колесами. Колір — графіт або темно-синій. Руш туди.

Вони підійшли до ряду з дитячим транспортом, де Саша одразу почав оцінювати коляски так, ніби купував новий автопарк для компанії. Він підходив, штовхав колеса, перевіряв гальма та заглядав під капюшони.

— Ні, це сміття, — бурчав Саша, відкочуючи одну з моделей. — Тут підшипники полетять за місяць на наших бордюрах. А в цієї люлька замала, мій син там не поміститься, він у мене богатир буде.

— Олександре Юрійовичу, заспокойся, — засміявся Андрій, спираючись на ручку сусідньої коляски. — Ти обираєш транспорт для немовляти, а не позашляховик для полювання. Дивись, ось ця німецька — ідеальна. Амортизатори м'які, Каті буде легко нею керувати в парку.

Саша підійшов, критично оглянув німецьку модель, спробував скласти її однією рукою, як було написано в інструкції, але механізм заклинило. Воропаєв смикнув сильніше, почувся гучний хрускіт, і конструкція склалася прямо йому на пальці.

— Чорт! — прошипів Саша, трясучи рукою, поки Андрій ледь стримував регіт на весь магазин. — Жданов, не смійся, краще допоможи розібратися з цим трансформером!

Наступним пунктом були речі. Вони опинилися біля стійки з крихітним одягом. Саша з абсолютно розгубленим виглядом тримав двома пальцями бодік розміром з його долоню.

— Андрію... як людина може бути такою маленькою? — тихо, майже з благоговінням запитав він, розглядаючи мікроскопічні шкарпетки. — Я боюся, що просто зламаю його, коли братиму на руки.

— Не зламаєш, — м'яко відповів Андрій, і його погляд на мить став дуже теплим. — Ти вигриз у смерті його маму, Саш. З сином ти точно впораєшся. Давай сюди ці шкарпетки, беремо три пари. І ось ці повзунки з кумедними ведмедиками.

Через дві години вони підійшли до каси. Їхній візок був забитий доверху: коляска, ортопедичний матрац, ванночка з вбудованим термометром (на якій наполіг Саша), пачки підгузків та гора іграшок, половину з яких Андрій купив «на виріст», включаючи велику залізну залізницю.

Коли касирка озвучила суму, Саша мовчки протягнув платинову картку, а Андрій дістав свою.

— Так, Жданов, сховай свої гроші, я сам плачу за свого сина, — заявив Воропаєв.

— Ні, Воропаєве, це подарунок від майбутнього хрещеного тата, так що ділимо чек навпіл, і не сперечайся зі мною, — залізобетонним тоном відповів Андрій.

Виходячи з магазину під теплий літній дощ, обидва чоловіки тягли величезні коробки до багажника. Вони були втомлені так, ніби провели найважчі переговори у своєму житті, але на обличчях обох світилися широкі, щасливі посмішки. Вони везли додому майбутнє, яке вибороли разом.