Рік потому. Москва. Офіс «Zimaletto».

Червневе сонце яскраво заливало кабінет голови ради директорів — той самий кабінет, де колись приймалися доленосні рішення. На великому дубовому столі, серед фінансових документів та ескізів нової колекції, у простій рамці стояло фото. З нього посміхалася Катя Пушкарьова — впевнена, елегантна, з тими самими теплими й мудрими очима. Біля рамки щодня стояли свіжі білі троянди.

Двері кабінету відчинилися, і всередину увійшла Кіра. Вона виглядала бездоганно, але її погляд став м’якшим, без колишньої холодної гордості. В руках вона тримала квартальний звіт.

— Ну що, панове директори, — спокійно сказала Кіра, сідаючи в крісло. — Показ у Мілані пройшов із тріумфом. Акції компанії виросли на двадцять відсотків. Ми офіційно вийшли на європейський ризик-рівень.

З-за невеликого столу для нарад підвівся Андрій Жданов. За цей рік він сильно змінився — зникла його колишня легковажність, у волоссi з'явилася перша сивина, але в очах читалася зріла, залізна відповідальність.

— Катя була б задоволена, — тихо посміхнувся Андрій, підходячи до столу й дивлячись на фотографію. — Ми виконали план реструктуризації, який вона прорахувала тоді, в Ізраїлі, з точністю до цента.

Третім у кабінеті був Саша Воропаєв. Він сидів у кріслі біля вікна, закинувши ногу на ногу. Він більше не голив голову під нуль, його волосся відросло, але на скронях теж сріблилася сивина. У його образі вже не було колишнього цинізму чи агресії. Трагедія випалила з нього все брудне, залишивши лише чисту, незламну силу. Він крутив у руках тонку золоту обручку, яку тепер носив на ланцюжку на шиї, ближче до серця.

— Вона завжди бачила цей бізнес краще за нас, Жданов, — глухо, але спокійно промовив Саша, підводячись і підходячи до друзів. — Ми просто не заважали її генію працювати навіть після її уходу.

Ці троє людей, які колись були готові знищити одне одного заради влади та грошей, тепер стали найближчими людьми. Вони не розвалили компанію. Вони згуртувалися навколо пам'яті про жінку, яка змінила долю кожного з них. Андрій і Кіра навчилися працювати в палітрі повної довіри, а Саша став для них надійним щитом від будь-яких зовнішніх криз.

— Сьогодні рік, Саш, — тихо нагадала Кіра, підвівшись і торкнувшись руки брата. — Валерій Валерійович та Олена Олександрівна вже чекають нас. Вони приїхали.

Саша повільно кивнув. Він підійшов до столу, обережно торкнувся пальцями скла на фотографії Каті, ніби вітаючись із нею.

— Їдемо, — сказав Воропаєв.

Через пів години три машини рушили від будівлі «Zimaletto» у бік тихого заміського цвинтаря. Там, під тінню старих беріз, на білому мармуровому пам'ятнику було вигравіювано лише одне ім'я: Катерина Валеріївна Пушкарьова-Воропаєва.

Вони підійшли разом. Батьки Каті, які помітно постаріли, але трималися мужньо завдяки постійній підтримці Саші, зустріли їх теплою молчазною згодою. Саша поклав на мармур букет її улюблених польових квітів, які він сам збирав уранці, став на одне коліно і прошепотів так, щоб чула лише вона:

«Я тримаю обіцянку, Катю. Я живу. Ми всі живемо. І ми зберегли все, що ти любила».

Вітер тихо заколихав листя над їхніми головами, ніби Катя відповідала їм своєю невидимою, але вічною посмішкою. Вона пішла, але її любов і сила назавжди залишилися жити в кожному з них.