Ці п'ять годин в очікуванні під дверима операційного блоку стали найстрашнішими в житті Саші Воропаєва.

Коли двері нарешті відчинилися, професор Грінберг вийшов до них, не знімаючи хірургічної маски. Його плечі були опущені, а погляд спрямований у підлогу. Саші не потрібні були слова — цей погляд він впізнав би з тисячі.

— Ми зробили все, що було в людських силах, — тихо сказав професор, підійшовши до Саші та батьків Каті. — Серце... Серце не витримало навантаження наприкінці операції. Ми змогли запустити його знову, але почалася поліорганна недостатність. Апарати підтримують її життя, але це питання кількох хвилин. Вона прийшла до тями. Вона кличе вас. Ідіть.

Олена Олександрівна тихо скрикнула і впала на руки Валерія Валерійовича, який сам ледь тримався, ковтаючи сльози. Андрій закрив обличчя руками, притиснувшись до стіни, а Кіра просто заніміла, не вірячи, що їхня запекла боротьба закінчилася поразкою.

Саша не плакав. У його душі запалала страшна, випалена пустеля. Він першим штовхнув важкі двері реанімації.

Катя лежала серед десятків дротів, моніторів та трубок. Вона була неймовірно тонкою, майже прозорою, але її очі — великі, розумні та сповнені безмежного тепла — залишалися колишніми. Коли її родина, Андрій, Кіра та Саша підійшли до ліжка, вона слабко поворухнула пальцями.

Саша впав на коліна поруч, обережно взявши її руку. Його губи тремтіли, але він намагався триматися заради неї.

— Мамо... тату... — ледь чутно прошепотіла Катя, дивившись на батьків. — Пробачте мені... Я так вас люблю. Дякую за все. Не плачте, будь ласка...

Вона перевела погляд на Андрія та Кіру. Жданов плакав, не приховуючи сліз, а Кіра міцно стискала його плече.

— Андрію, Кіро... бережіть «Zimaletto»... і бережіть одне одного. Ви тепер... моя сім'я. Дякую, що були поруч.

А потім вона повернула голову до Саші. Вся її остання, згасаюча сила зосередилася в цьому погляді. Вона спробувала посміхнутися, і по її щоці покотилася прозора сльоза.

— Саш... мій коханий, нестерпний Воропаєв... — її голос став зовсім тихим, майже подихом. 

— Я знаю... ти злитимешся. Але ти обіцяв... обіцяв жити. Ті папери про розлучення... я спалила їх у думках. Я вмираю... твоєю дружиною. Твоєю Пушкарьовою.

— Катю, благаю, не йди, — задихаючись від болю, прошепотів Саша, притискаючи її долоню до своїх губ. — Не залишай мене в цій темряві.

— Ти сильний, Саш... — Катя зробила останній, важкий вдих, міцніше стиснувши його пальці. 

— Ти дав мені силу... а я залишаю свою тобі. Живи... за нас обох. Я завжди... буду в твоєму серці. Я кохаю тебе...

Монітор за її спиною видав довгий, безперервний, пронизливий звук. Тонка лінія на екрані стала абсолютно рівною. Пальці Каті безсило розтиснулися в долоні Саші.

Олена Олександрівна голосно заридала, Валерій Валерійович закрив очі, мовчки обіймаючи дружину. Андрій відвернувся до стіни, плечі його здригалися від важких ридань, а Кіра тихо заплакала, закривши рот рукою.

Саша повільно підвівся з колін. Він не кричав і не влаштовував істерик. Він нахилився, востаннє ніжно поцілував Катю в її чоло і акуратно закрив їй очі. У кабінеті панувала тиша, але тепер це була тиша вічності. Вона пішла, але залишила після себе людей, які завдяки їй навчилися по-справжньому любити, прощати та боротися до самого кінця.