День вирішального обстеження перетворив коридор ізраїльської клініки на місце, де час, здавалося, зупинився.

Двері ліфта на поверсі онкологічного відділення відчинилися, і звідти швидко вийшли Валерій Валерійович та Олена Олександрівна Пушкарьови. Мати Каті ледь трималася на ногах від пережитого стресу, її очі були червоними від слізок. Батько, завжди суворий та застебнутий на всі ґудзики кадровий офіцер, зараз виглядав постарілим на десять років, але міцно тримав дружину під руку. Слідом за ними йшли Андрій та Кіра, які за останні тижні стали для батьків Каті головною опорою в Москві — саме вони організували терміновий переліт, візи та медичний супровід.

Саша зустрів їх посеред коридору. Він був у лікарняному халаті, зголошений під нуль, з глибокими тінями втоми під очима.

Олена Олександрівна, побачивши зятя в такому стані, не стрималася. Вона підбігла до нього і міцно обійняла, плачучи прямо в його плече:

— Сашенько... хлопчику наш... Дякую тобі, що не залишив її. Дякую, що ви з Андрієм та Кірою подарували їй цей шанс.

Валерій Валерійович підійшов ближче. Його підборіддя зрадницьки тремтіло, але він знайшов у собі сили випрямити спину. Він міцно, по-чоловічому потиснув Саші руку, а потім несподівано обійняв його.

— Ти справжній чоловік, Олександре. Я був неправий щодо тебе раніше. Пробач мені.

— Валерію Валерійовичу, зараз не час для цього, — тихо, але твердо відповів Саша, ковтаючи клубок у горлі.

 — Катя зараз на томографії. Процедура триватиме ще хвилин сорок. Добре, що ви прилетіли. Їй дуже потрібна ваша сила.

Андрій підійшов до Саші й протягнув йому паперовий стаканчик із міцною кавою.

— Як вона, Саш? Тримається?

— Вона сильніша за нас усіх разом узятих, Жданов, — криво посміхнувся Воропаєв, беручи каву. 

— Навіть жартувати намагається. Але організм дуже виснажений після хімії. Ці 50 на 50 зараз вирішують усе.

Кіра підійшла до вікна коридору, звідки відкривався краєвид на медичне містечко. Вона виглядала стриманою, але її пальці нервово крутили обручку на руці.

— Ми зробили все, що могли, — тихо сказала Кіра, обернувшись до присутніх. — «Zimaletto» працює як годинник, гроші на наступні три курси лікування вже на рахунку клініки. Лікарі кажуть, що препарати подіяли б ідеально, якби не загальна слабкість. Тепер усе залежить від її власного серця.

Наступні пів години минули в повній, напруженій тиші. Батьки Каті тихо молилися на лавці, тримаючись за руки. Андрій та Кіра стояли поруч, уперше за багато років відчуваючи себе не конкурентами, а єдиною родиною. Саша не міг сидіти — він безупинно міряв кроками коридор від дверей кабінету МРТ до вікна.

Нарешті важкі білі двері відчинилися. Санітари вивезли каталку, на якій лежала Катя. Вона була дуже блідою, без волосся, під теплою лікарняною ковдрою, але побачивши всю свою «групу підтримки» у зборі, її обличчя миттєво просвітліло.

— Мамо! Тату! — прошепотіла вона, намагаючись підвестися.Олена Олександрівна кинулася до доньки, цілуючи її руки:

— Лежи, сонечко, лежи, моя рідна. Ми тут, ми з тобою.

Слідом за каталкою з кабінету вийшов професор Грінберг. У руках він тримав великий конверт із новими знімками та роздруківку аналізів. Всі присутні миттєво затамували подих, дивлячись на лікаря. Саша зробив крок уперед, готовий почути будь-який, навіть найстрашніший вердикт цих підступних п'ятдесяти відсотків.

Професор Грінберг повільно підійшов до групи, і за виразом його обличчя Саша миттєво зрозумів: хороших новин немає. Лікар зітхнув, дивлячись на знімки в руках, а потім перевів погляд на Сашу та батьків Каті.

— Мені дуже шкода, але дива не сталося, — тихо, але чітко вимовив професор. — Хіміотерапія та імунопрепарати не дали очікуваного результату. Пухлина занадто агресивна, вона не зменшується, а загальний стан пацієнтки погіршується з кожним днем. Ці 50 відсотків, на які ми сподівалися, зараз працюють проти нас.

Олена Олександрівна тихо зойкнула і притиснулася до грудей чоловіка. Валерій Валерійович міцно стиснув зуби, стримуючи сльози. Андрій закрив обличчя долонями, а Кіра мимовільно схопила Сашу за лікоть.

Саша відчув, як усередині все крижаніє. Він зробив крок ближче до лікаря.

— Що це означає, професоре? Який наш наступний крок? Ми не збираємося здаватися.

— Залишився лише один варіант, — відповів Грінберг, дивлячись Саші прямо в оці. — Негайна хірургічна операція. Нам потрібно видалити основне вогнище прямо зараз. Але я маю бути з вами гранично чесним: це колосальний ризик. Організм Катерини дуже слабкий після хімії. Шанси на те, що вона просто перенесе цю операцію на столі — менше тридцяти відсотків. Якщо ми не прооперуємо її в найближчі 24 години — вона згасне за тиждень. Якщо прооперуємо — є крихітний шанс на життя, але ризик втратити її прямо на операційному столі величезний. Рішення за вами.

Коридор знову поглинула важка, задушлива тиша. Андрій підійшов до Саші, його голос тремтів:

— Саш... тридцять відсотків. Це занадто мало. А якщо... якщо операція вб'є її швидше?

— А якщо ми нічого не зробимо, Жданов, вона помре через тиждень! — раптом різко, але пошепки випалив Саша, і в його очах знову спалахнуло те саме відчайдушне, шалене світло. — Я не дозволю їй просто згаснути. Ми маємо використати кожну долю секунди, кожен проклятий відсоток!

Він розвернувся і зайшов до палати, куди санітари вже завезли Катю. Вона лежала на ліжку, підключена до моніторів. Вона все чула через прочинені двері. На її блідому обличчі не було паніки — лише глибокий, тихий спокій людини, яка вже зазирнула в очі смерті.

Саша підійшов, опустився на стілець поруч і знову взяв її крижану долоню. Його губи тремтіли, але він намагався говорити твердо.

— Кать... ти все чула. Лікар каже, що потрібна операція.— Я знаю, Саш, — тихо відповіла вона, її голос був ледь чутним. — Тридцять відсотків... Це поганий бізнес-план, Воропаєв. Ризики занадто високі.

— Мені начхати на бізнес-плани, Пушкарьова!

 — Саша притиснув її долоню до своєї щоки, і гарячі сльози нарешті покотилися по його обличчю. — Я не відпущу тебе. Будь ласка... дай мені дозвіл. Борись заради мене. Борись заради батьків, заради нас усіх. Ми не зможемо без тебе. Я не зможу. Навіщо мені цей світ, якщо в ньому не буде тебе, яка мене дратує, повчає і змушує бути людиною?