Ізраїльська клініка «Шеба»

Консиліум лікарів тривав понад чотири години. Саша, Андрій та Кіра сиділи в кабінеті професора Грінберга, одного з найкращих онкологів світу, вдивляючись у кожну міміку на його обличчі. Катя в цей час відпочивала в палаті після чергової виснажливої діагностики.

Професор зняв окуляри, втомлено потер перенісся і виклав на стіл результати свіжих томограм. Його голос звучав сухо, але чесно — в Ізраїлі не любили давати фальшивих надій.

— Ситуація вкрай важка. Четверта стадія — це завжди величезний ризик. Але пухлина має специфічні маркери, які піддаються новому методу імунотерапії в поєднанні з протоколом агресивної хімії.

— Які шанси, професоре? — голос Саші звузив простір кабінету до однієї точки. Його пальці були стиснуті в замок так міцно, що побіліли суглоби. 

— Гроші, донори, будь-які ліки — все, що завгодно.— П'ятдесят на п'ятдесят, Олександре Юрійовичу, — прямо відповів лікар, дивлячись йому в очі. 

— Сто відсотків вам зараз не дасть жоден лікар у світі, а якщо дасть — він шахрай. Або її організм відповість на лікування, і ми вийдемо в стійку ремісію, або терапія лише прискорить процес. Ви повинні це розуміти. Це війна, і шанси рівні.

Коли вони вийшли з кабінету, Кіра безсило прислонилася до стіни. П'ятдесят на п'ятдесят. Мало. Страшно мало для життя людини, яку вони щойно навчилися по-справжньому цінувати.

— Це краще, ніж нічого, — твердо сказав Андрій, дивлячись на Сашу. — В Москві їй давали кілька місяців. Тут у нас є половина шансу. Ми маємо за нього вчепитися.

Саша нічого не відповів. Він лише кивнув і попрямував до палати Каті. Зайшовши всередину, він миттєво змінив вираз обличчя — прибрав усю паніку, залишивши лише спокійну, залізну впевненість.

Катя лежала на ліжку, бліда, під крапельницею. Вона подивилася на чоловіка, з яким ще вчора підписувала папери на розлучення, і все зрозуміла без слів.

— П'ятдесят на п'ятдесят? — тихо запитала вона, ледь помітно посміхнувшись.

— Звідки ти... — Саша сів поруч на край ліжка і взяв її тонку, прохолодну долоню у свої руки.

— Я ж Пушкарьова, Саш. Я вмію рахувати ризики. І знаю вираз твого обличчя, коли акції падають наполовину.

Саша підніс її руку до своїх губ і ніжно поцілував кінчики пальців.

— Це чудові цифри, Катю. Це значить, що половина успіху вже в наших руках. А іншу половину я вигризу в цієї хвороби зубами.

Наступні три тижні перетворилися на суворе, виснажливе коло випробувань. Андрій та Кіра розривалися між Тель-Авівом та Москвою. Вони взяли на себе повне управління «Zimaletto», працюючи по двадцять годин на добу, щоб компанія приносила максимальний прибуток — кожен долар зараз ішов на дорогі ізраїльські препарати. Щовечора Кіра надсилала Каті фінансові звіти та смішні плітки про жіночу раду, щоб відволікти її, а Андрій особисто контролював логістику ліків, які доставляли спецрейсами.

Саша не відходив від її ліжка ні на крок. Він спав на незручному лікарняному кріслі, сам годував її з ложечки, коли після хімії Катю нудило і вона не могла дивитися на їжу. Коли у неї почало випадати її густе волосся, Катя розплакалася, закриваючи обличчя руками. Саша просто взяв машинку для стрижки, підійшов до дзеркала і на очах у шокованої Каті зголив власне волосся під нуль.

— Ну ось, тепер ми з тобою однієї крові, — посміхнувся він, сідаючи поруч і ніжно обіймаючи її за лису голову. — Лисим бути навіть зручніше, менше часу на укладку.

Катя вперше за довгий час засміялася крізь сльози, притискаючись до його грудей. Вона зрозуміла, що ці 50% шансу — це не просто суха медична статистика. Це була щільність кохання, яка заповнювала кожну секунду їхнього перебування в цій палаті.

Попереду був головний день — проміжне МРТ, яке мало показати, в який саме бік схиляться ці підступні ваги долі.