Справжня причина розлучення виявилася набагато страшнішою за будь-які бізнес-амбіції чи охолодження почуттів.

Катя сиділа біля вікна, коли Андрій повернувся до кабінету після своєї розмови з Сашею. Вона навіть не обернулася, продовжуючи дивитися на дощову Москву. На її столі поруч із розлученням тепер лежала тонка біла папка, на якій великими літерами було написано назву онкологічного центру.

Жданов увійшов тихо, його обличчя все ще було блідим після слів Воропаєва.— Катю... я розмовляв із Сашею, — почав він, зупинившись біля порогу. — Він думає, що ви розлучилися, бо переросли одне одного. Він думає, що ти стала занадто сильною. Але...

Катя повільно повернула голову. Андрій замовк на пів слові, коли побачив її очі. У них не було залізної рішучості голови ради директорів. У них був невимовний, смертельний біль, який вона більше не могла приховувати, коли залишилася без Саші.

— Він має так думати, Андрію, — тихо, майже пошепки сказала Катя. — Це єдине, що тримає його на плаву. Його гордість. Якщо він дізнається правду, він знищить себе поруч зі мною.

Жданов зробив крок уперед, його погляд упав на медичну папку. Він без дозволу взяв її, швидко перегортаючи сторінки з аналізами. Його руки затремтіли, коли він натрапив на діагноз: четверта, остання стадія. Шансів практично не було.

— Господи, Катю... — Андрій закрив рот долонею, відчуваючи, як земля уходить з-під ніг. — Коли? Чому ти мовчала? Саша має бути тут! Він кохає тебе! Він збожеволіє, якщо дізнається, що ти помираєш наодинці!

— Саме тому його тут немає! — вперше за день Катя зірвалася на крик, але її голос одразу перейшов у хрипкий кашель. Вона притиснула до губ хустинку, на якій залишилися червоні сліди. — Ти не знаєш Сашу так, як я. Він виглядає циніком, але у нього занадто вразливе серце. Коли померла їхня мати, він ледь вижив. Якщо він буде дивитися, як я згасаю щодня, як лікарі розводять руками, як хіміотерапія спалює мене зсередини... це вб'є його. Він не витримає цих тортур.

Вона підійшла до Андрія і взяла його за руки. Її пальці були крижаними.

— Андрію, благаю тебе. Як людину, яка колись була мені небайдужа. Поклянись, що нічого йому не скажеш. Нехай він ненавидить мене. Нехай вважає, що я егоїстична, холодна сука, яка обрала «Zimaletto» і владу замість сім'ї. Злість мине, він побудує нове життя. Він сильний, він впорається з образою. Але з моєю смертю на його руках він не впорається ніколи.

Жданов дивився на жінку, яку колись не зумів оцінити, і в його душі все кричало від несправедливості. Воропаєв поїхав, переконаний у своїй поразці як чоловіка, навіть не підозрюючи, що Катя щойно вчинила найбільший акт любові у своєму житті — відпустила його, щоб урятувати від страждань.

— Катю, це неправильно... — сльози котилися по щоках Андрія. — Ти не повинна бути сама.

— Я не сама. У мене є батьки, є ти, якщо не покинеш мене в цьому пеклі. Але Саша... Саша має жити далі. Без тіні моєї хвороби.

Андрій повільно кивнув, ковтаючи клубок у горлі. Він розумів, що це рішення далося їй важче, ніж сама хвороба. Катя Пушкарьова залишалася вірною собі до самого кінця: вона захищала тих, кого любила, навіть ціною власного розбитого серця.

Він вилетів із кабінету Каті, коли вона нарешті заснула на дивані, виснажена хворобою та розмовами. Жданов біг по коридорах «Zimaletto», не помічаючи переляканих поглядів жіночої ради. Його серце калатало в грудях від усвідомлення того, що він збирається порушити клятву, але в голові стукала лише одна думка: «Якщо я змовчу, я ніколи собі цього не пробачу».

Він вискочив на парковку під проливний дощ. Машина Саші вже рушала з місця. Андрій кинувся навперейми, перегороджуючи дорогу своїм тілом. Воропаєв різко вдарив по гальмах. За мить він уже вискакував із салону, розлючений і мокрий до нитки.

— Жданов, ти придурок?! — закричав Саша, хапаючи Андрія за лацкани пальта. — Що ти твориш? Я все сказав тобі в барі! Між нами все скінчено!

— Заткнись, Воропаєв! Просто заткнись і слухай! — Андрій з силою відштовхнув його від себе. Його голос зривався від дощу і сліз. — Вона збрехала тобі! Вона розлучилася з тобою не тому, що переросла, і не через бізнес!

Саша завмер, його рука, яка збиралася знову схопити Андрія, опустилася. Дощ стікав по його обличчю, але погляд став гострим як бритва.

— Про що ти мелеш, Андрію? — тихо, з наростаючою тривогою запитав він.

— У неї четверта стадія, Саш, — випалив Андрій, більше не в силах стримувати цей крик. — Онкологія. Окрема папка на її столі. Лікарі кажуть, що шансів майже немає. Вона вигнала тебе, бо знає, як сильно ти її кохаєш. Вона знає, що ти зламаєшся, якщо будеш бачити, як вона помирає. Вона хотіла врятувати твою психіку, Воропаєв! Вона взяла весь цей пекельний біль на себе, щоб ти жив далі й ненавидів її, а не згасав разом із нею!

Ці слова вдарили Сашу в груди сильніше за будь-який фізичний удар. Його обличчя вмить зблідло, ставши кольором асфальту під ногами. Кілька секунд він просто дивився на Жданова, намагаючись усвідомити почуте. Світ навколо нього ніби розлетівся на тисячі дрібних уламків. Його залізна Катя... Його сильна, кохана дівчинка.

— Ти... ти брешеш, — прошепотів Саша, але його голос зрадницьки тремтів. — Вона б не...

— Подивися на мене! — крикнув Андрій, підступаючи ближче. — Я б став так жартувати?! Вона змусила мене поклятися, що я змовчу. Вона хотіла залишитися одна. Але ти не маєш права залишати її тепер, Саш. Іди до неї. Тільки ти можеш дати їй сили боротися.

Саша не став слухати далі. Він розвернувся і побіг назад до будівлі «Zimaletto», на ходу скидаючи мокре пальто. Він летів по сходах, ігноруючи ліфт, повз шоковану Кіру, яка намагалася його зупинити, повз секретарів.

Він увірвався в її кабінет без стуку.

Катя прокинулася від шуму дверей. Вона все ще сиділа на дивані, бліда, тендітна, така беззахисна у своєму великому кріслі. Побачивши на порозі мокрого, задиханого Сашу, в очах якого стояв дикий, первісний страх і безмежна ніжність, вона миттєво все зрозуміла.

— Андрій... — прошепотіла вона, і перша сльоза скотилася по її щоці. — Він пообіцяв...