Розмова в барі стала фінальною крапкою в багаторічному протистоянні двох головних чоловіків у житті Каті Пушкарьової.

Андрій наздогнав Сашу в невеликому, напівтемному барі всього за кілька кварталів від «Zimaletto». Воропаєв сидів біля стійки, перед ним стояла майже порожня склянка віскі. Він навіть не обернувся, коли Жданов важко сів на сусідній стілець і кивнув бармену, замовляючи те саме.

— Тобі обов'язково було йти саме сюди? — замість вітання запитав Андрій, дивлячись на відображення Саші в дзеркальній стіні за баром. — Кіра там з глузду з'їжджає. А Катя... Катя просто розбита, хоч і вдає, що все під контролем.

Саша зробив повільний ковток, покрутив склянку в руках і лише тоді повернув голову до Жданова. На його обличчі знову з'явилася та сама звична, отруйна посмішка, але в очах не було колишньої злості.

— Жданов, ти як був ідіотом, так ним і залишився, — тихо, без колишньої агресії промовив Саша. — Ти прибіг сюди працювати жилеткою чи знову сподіваєшся повернути собі статус «головного принца» в житті Пушкарьової?

Андрій стиснув кулаки, але вчасно згадав, де і з якого приводу вони перебувають. Він видихнув і взяв свій келих.

— Я прийшов, бо не розумію тебе, Воропаєв. Ти три роки гриз усім горлянки за неї. Ти пішов проти власної сестри, проти ради директорів, змінився так, що тебе рідна мати не впізнала б. І тепер ти просто розвертаєшся і йдеш? Залишаєш їй компанію, акції, свободу? Навіщо?

Саша раптом тихо, хрипко засміявся. Цей сміх був сповнений такої гіркоти, що Андрій мимоволі замовк.

— Знаєш, у чому твоя проблема, Андрійку? — Саша нахилився ближче, і його голос став серйозним. — Ти завжди бачив у Каті або засіб для порятунку своєї шкури, або трофей, який ти втратив через власну глупість. Ти змусив її страждати, перетворив її життя на суцільний комплекс. А я... я три роки вчив її дихати на повні груди. Вчив її тому, що вона красива, розумна і варта найкращого.

Він зробив паузу, допиваючи віскі одним ковтком.

— Але ми обидва — акули, Жданов. Коли дві акули опиняються в одному маленькому акваріумі, вони починають кусати одна одну, навіть якщо люблять. Катя виросла. Вона стала сильнішою за мене, сильнішою за тебе. І єдине, що я міг для неї зробити зараз, щоб не знищити її остаточно — це вчасно піти. З гордо піднятою головою. Не доводячи до взаємної ненависті.

Андрій дивився на Воропаєва і вперше за всі роки знайомства відчував не роздратування, а щось схоже на повагу. Він згадав, як Катя сьогодні захищала Сашу перед Кірою. Вона дійсно любила його. І цей цинік, цей егоїст Воропаєв, виявляється, теж був здатний на шляхетність, на яку сам Андрій свого часу не спроміггся.

— Вона не повернеться до мене, правда? — тихо, майже по-дитячому запитав Андрій, дивлячись у свою склянку.

— Ні, Жданов. Не повернеться, — спокійно підтвердив Саша, підводячись із барного стільця. Він застебнув ґудзик піджака й кинув на стійку кілька купюр. — Ми обидва для неї — пройдений етап. Тільки ти залишив по собі біль, а я — силу. Відчуваєш різницю?

Саша поклав руку на плече Андрія, злегка стиснув його і попрямував до виходу. На порозі бару він на мить зупинився, підняв комір пальта, захищаючись від вечірнього дощу, і зник у темряві міста.

Андрій залишився при стійці сам. Він підняв свій келих, салютуючи порожньому місцю поруч.

— Твоя правда, Воропаєв. Відчуваю