Сай

Сай, намагаючись утриматися в сідлі так, щоб не зловити обличчям гілку, спочатку зовсім не переймався тим, куди вони мчать. Сірий біг геть від небезпеки, і це було добре. Та коли повз пронісся крислатий дуб, а слідом – чагарник із чорними ягодами довкола осики, Сай збагнув і міцніше стиснув боки коня на знак подяки.

Це було найкраще рішення з усіх можливих. Про цю покинуту схованку не знав ніхто. Навіть він сам вже майже забув про неї, на відміну від Сірого.

Облаштовували лісовий сховок ще за життя Зарія. Старий учитель завжди наголошував, що мати затишну схованку на випадок скрути – життєво важливо. Тоді вони знайшли ведмежий барліг, який покинув колишній господар, прокоптили його ялівцевим димом, аби відлякувати звірів, і натягали туди мисливського знаряддя. Тенета й мотузки обробили дьогтем та ведмежим салом, щоб не трухли від вологи. Капкани, списи та іншу зброю густо вкрили кінським жиром та воском, аби іржа не їла метал. Облаштували ложе в кутку та замаскували вхід пластами дерну.

За роки вхід заріс і нічим не відрізнявся від навколишнього чагаря. Якби Сірий просто не ткнувся носом у потрібне місце, Сай не був певен, чи так легко знайшов би, де саме має зрізати пласти землі з корінням, аби потрапити всередину.

Із глибини вдарило в ніс затхлим, вологим повітрям. Розширивши вхід достатньо, аби протиснутися, Сай проліз усередину й боляче зачепився передпліччям за корінь, що стирчав із землі.

— Ууух! — видихнув і схопився за обпечене болем місце.

Між пальців потекла кров. Обламаний корінь не міг так глибоко розірвати шкіру, отже, це сталося раніше. Спираючись спиною об стіну, Сай прокрутив у пам’яті події й збагнув: єдине місце, де він міг отримати таке поранення, – це мить ухиляння від нападника, який звалився йому просто на голову. Тоді, під час шаленого стрибка, болю не відчув, та зараз рана сіпала й пекла вогнем, а кров, що цебеніла з передпліччя, швидко висмоктувала сили.

Діяти треба негайно. Квапливі криваві сліди приведуть нападників просто сюди, але спочатку треба зупинити кровотечу.

Вибравшись із барлога, Сай притиснувся лобом до лоба Сірого, який увесь час зацікавлено зазирав углиб.

— Чого ти стоїш? — чоловік почухав товариша за вухом. — Скоро гості завітають, а в нас ще нічого не підготовлено!

Сірий зробив крок назад і невдоволено форкнув.

— Давай тільки без цього! — Сай зрізав із стовбура золотаву смужку, приклав м'який мох до рани й обмотав шматком цупкої полотнини, яку виніс із барлога. Притримуючи один кінець зубами та міцно затягуючи вузол, просичав: — Вони такі ж мої гості, як і твої.

Коли кров перестала сочитися з-під пов’язки, Сай став витягати з барлога свій давній скарб.

Сірий, схиливши голову набік, мовчки спостерігав.

— Ну що ти стоїш без діла? — промовив чоловік, накидаючи мотузку коневі на груди.

Обвівши круп коня так, аби кінці мотузки вільно теліпалися позаду, Сай прив’язав щойно виламані гіллясті ялинові лапи, які зчепив між собою. Вийшло щось на зразок хвойного волоку, прив’язаного до коня. Наваливши на цю підстилку весь мисливський снаряг, Сай запитав:

— Впораєшся?

Сірий зробив крок, і слідом за ним, м’яко розчісуючи прілий килим із торішнього листя, потягнулися сітки, мотузки, капкани, стріли та списи – усе, що свого часу передбачливий Зарій припас на випадок небезпеки. Схоже, настав час визнати далекоглядність старого вчителя.