Вардал

Вардал різко махнув бунчуком, і стріли полетіли у ворога. Це не була та нищівна хмара, на яку він розраховував на початку атаки, та все ж чимало стріл влучило в ціль: одних убили, інших поранили чи просто вп’ялися в обладунки. Та головне було затримати ворога, сповільнити його втечу – і це спрацювало.

У відповідь полетіли рідкі смуги авхатських стріл, зневажаючи які Вардал знову і знову описував бунчуком кола над головою. Він нещадно лупив коня по боках, аби той біг швидше. Одуріла тварина, розбризкуючи криваву слину, неслася з усіх ніг, та все ж не встигала – Авхатів на цьому березі залишалося дедалі менше.

Коли до берега залишалася якась сотня кроків – на кидок дротика, – останні авхатські воїни вже ступали на переправу. На хиткій поверхні мосту коні йшли поволі. Сподіваючись вскочити на місток раніше, ніж його приберуть чи зруйнують, Вардал з усіх сил врізав рудому коневі, спонукаючи його до останнього ривка.

Та сталося навпаки. Кінь, що мчав не розбираючи дороги, спіткнувся – чи то втрапив у нору, чи то хитрі Авхати навмисно нарили пасток, – і Вардал удруге за день перелетів коневі через голову. Падаючи, він устиг виставити лівицю, аби захистити обличчя, і, глухо вдарившись ліктем об щось тверде, перекотився на спину. За мить він уже стояв на ногах – готовий ринути в битву пішим!

Його воїнів охопив той скажений азарт, коли людьми керує жага наздогнати й здолати ворога. Паралати проносилися повз свого очільника. Передні копита паралатських коней ступили на цей край містка саме в ту мить, коли задні ноги авхатських коней ступали на протилежний берег.

Вардал стискав у руках меч і горлав засліплений образою та азартом.