Лилик/Кажан

— Я майже дістав його, — мовив Лилик, розгойдуючись і показуючи закривавлене лезо металевих кігтів, що кріпилися до його зап’ястків.

Лилик сплигнув на землю й поморщився від болю.

Біль – перше, що пам’ятав про себе Лилик. До того моменту, як лисий господар – новий господар, який щойно купив худого й блідого хлопця, майже дитину, – притиснув розпечений метал із химерною руною до шиї, Лилик наче й не існував. Звісно, він жив і до того, але те, що сталося до того моменту, пам’ять відмовлялася тримати в собі.

Опік гоївся погано. Здорова шкіра довго не поступалася перед натиском гнилі. Струпи й виразки покрили майже все горло; господар кинув ледь живого хлопця до свиней, аби бодай трохи відшкодувати втрачений кошт. Та ті не чіпали бранця – надто смердів цей харч. Проте хлопець не помер. На диво, хвороба обмежилася шиєю: з’ївши шкіру, заспокоїлася й не пішла далі.

Лисий, зачувши, що бранець вцілів, поспішив продати його іншому. Цей випік свій знак на щоці – і знову все повторилося, знову хвороба жерла живу плоть. Коли обличчя перетворилося на суцільний шрам, недуга відступила, а Лилика знову продали.

Скільки разів його перепродували, можна було лише здогадуватися за кількістю опіків та знівеченої шкіри довкола них. Аж поки його не збули на копальні, аби бодай якийсь зиск отримати від хворобливого бранця.

За кілька днів його, безсилого й придавленого тачкою з камінням, кинули в куток, де складали тіла тих, хто цього дня не витримав важкої праці, аби увечері похоронна варта винесла їх назовні. Худий Лилик завалився в темну розщілину, і його не помітили.

Коли за кілька днів він, вкотре обдуривши смерть, розплющив очі, то збагнув: його згубили. Про нього забули – а отже, більше жодних знущань! На якийсь час його життя перетворилося на споглядання. Приносили мертвих, скидали, потім тіла забирали. Лилик, затиснутий між двома кам’яними стінами, непорушно спостерігав цю круговерть і вперше в житті почувався щасливим. Нарешті він просто жив. Його не били, не катували. Про нього забули.

Спрагу бранець тамував, злизуючи вологу, що збиралася на прохолодній скелі. Про голод не думав, аж поки не почав непритомніти. Їжа – тіла померлих – була за два кроки, але вилазити з нори вдень, коли наглядачі постійно сновигали довкола, було надто небезпечно. Тому вперше він виліз із схованки вночі, коли лише поодинокі смолоскипи мерехтливим сяйвом розріджували пітьму. Лилик, тримаючись чорних закутків, знайшов недоїдки від обіду охорони й вмить проковтнув усе – лушпиння, луску, кістки й хрящі.

Зачувши кроки, завмер. Двоє вартових пройшли повз, майже торкнувшись його одягом, і не помітили. Він якимось дивним відчуттям знав, у яку саме заглибину має втиснутися, аби залишитися непоміченим. Згодом він розвинув це чуття й довів його до досконалості.

Тепер він уже знав: найбезпечніше місце – вгорі. Треба лише знаходити кам’яні виступи й, чіпляючись за них, зникати над головами. Ані охорона, ані раби ніколи не дивилися вгору. Навіщо, якщо порода завжди під ногами – як і ті, кого треба відшмагати?

Одного разу, знайшовши металевий шкребок, Лилик спробував дертися стіною з його допомогою – виявилося зручно. З часом кожна його долоня мала додаткові три металеві гострі пальці-шкребки, які були примотані сирою шкірою до передпліччя й слугували гачками для вертикальних лазінь.

Спав, звиснувши головою наниз, їв недоїдки, спостерігав, як унизу гарують та вмирають інші, – Лиликові подобалося його нове життя.

Усе зіпсувала випадковість. Один з охоронців, спіткнувшись, упав і був чимало здивований, помітивши тіло, що звисало над ним. Лилик міцно спав, коли той заволав на все горло. Збіглися інші, спробували дістати – виявилося зависоко. Довелося стати на тачку з породою й держаком лопати збити втікача.

Лилик прокинувся, коли вже падав. Миттєво зорієнтувавшись, виставив руки врізнобіч і полоснув по горлу двом охоронцям. Приземлившись просто на ноги, увігнав загострені об каміння шкребки ще двом у живіт. Інші не стали чекати, поки пошматують і їх, – розбіглися з криками про велетенського кажана!

Вибору не було – треба тікати з печери, його сховок розкрито. Ззовні свіже повітря вдарило так, що перехопило подих. Лилик-Кажан спробував вдихати поволі, аби знову привчити легені до повітря без важких домішок. Навчившись заново дихати, він виявив що біль повернувся. Кожен опік став осередком, що віддавав у шрами вогняними хвилями. Ледь не втрачаючи свідомість, він дістався дерева й завис на гілці догори дриґом. Стало легше.

З часом він навчився жити в лісі. Удень спав на гілці, вночі, коли боліло менше, – полював. Полювання стало для нього відкриттям. Ні, воно стало метою життя! Він удосконалював мистецтво володіння кігтями-шкребками поступово: спочатку на мишах, потім на зайцях, лисицях, а зрештою вбив навіть вовка. Вже планував сутичку з ведмедем, як збагнув, що шкребки стерлися й навряд чи витримають такий бій. Отже, треба знайти нові кігті.

У лісі взяти металеві ножі було ніде – доведеться йти в степ, аби вкрасти в тамтешніх мешканців. Важливо було встигнути обернутися за ніч, бо вдень повернеться біль, а знайти потрібну гілку в степу не вийде...

Ніч була хмарною, і, тримаючись темних плям, він зумів дістатися околиці стійбища, схопив усе металеве, що потрапило під руку, й побіг геть.

— Де його тепер шукати? — спитав Кажан, намагаючись пробуравити поглядом простір між деревами.

— Знайдемо, — безбарвно відповів Ведмідь, спостерігаючи, як кров спливає з зап’ястного леза.