Вардал

Він аж заричав від люті й спробував скинути з себе тушу, та з того нічого не вийшло. Купина навіть не похитнулася. Коли зверху знову щось звалилося, Вардал збагнув: додаткова вага стане вирішальною — він не здатен витримати додатково навіть важкості акінака.

Щойно промайнула ця думка, як зверху й справді щось навалилося, але не придавило донизу, а навпаки – розгойдало нестійку конструкцію. Вардал скористався цим поштовхом. Напружуючи м’язи, ігноруючи піт і кров, що заливали очі, намагаючись не вдихати кислий сморід кінського поту та юшки, він продовжив розгойдувати пагорб із тіл. Хитавиця поступово наростала, і зрештою щось важко гупнуло праворуч – дихати стало легше. Потім кілька разів гупнуло з різних боків, і струмінь свіжого повітря розбавив задуху. Він розумів, що мало б полегшати, але виснажені м’язи нестримно тремтіли. Зрештою, коли на ньому залишалася лише одна кінська туша, сили остаточно зрадили його – кінь притиснув царя головою до землі, поливаючи обличчя кривавою піною з рота.

Почулися вигуки. Це був Трембач. Темник упізнав коня вождя, і воїни відтягнули тіло тварини вбік.

Вардал, звільнений від нищівного тягаря, нарешті сів на землю, подивився на знесилені, тремтячі руки й заревів. Задерши голову в небо, він загорлав:

— Арей! Арей! Аре-е-ею-ю-ю!..

Змовк раптово. Щойно горлав кудись у височінь, і ось уже сидить на колінах з опущеною головою – наче дух полишив його. Трембач вже хотів торкнутися плеча володаря Паралатів, як той промовив дивовижно рівним і спокійним голосом:

— Що з військом?

— Майже третина вибула із шикування. У коней зламані ноги, у людей – руки, шиї. Ці Авхати наслали щось таке, що…

Вардал вже стояв, широко розставивши ноги, й озирався довкола. Коні хрипіли, люди стогнали або ж сичали від болю. Вершники позаду застигли, не розуміючи, що робити далі.

— Це було сонце, — Вардал дочекався, поки Трембач гляне йому просто у вічі, і, не відпускаючи погляду свого головного темника, додав повільно: — Просто відблиск сонця, який засліпив нас.

Трембач, погоджуючись, кивнув головою.

— Зараз нас все ще багато, — Вардал знову був очільником, знову воїном. Він не вмів відступати. — Мені потрібен кінь. Нехай кожен очільник пояснить своїм людям, що сталося, і ми продовжимо атаку.

— Але ж…

— Сонце вже зайшло! — Вардал не дав заперечити. — Ми йдемо в атаку. Нас усе одно більше, наші лучники вправніші. Хитрощів у Авхатів більше немає. Треба з ними кінчати.

Йому підвели нового коня – рудого, із заплетеним у коси хвостом. Вардал спробував заплигнути у сідло, але знеможені м’язи підвели, і він лише безпорадно підстрибнув на місці. Трембач став на одне коліно й виставив сплетені долоні, аби вождь міг, спираючись на них, заскочити на коня.

Вардал навіть не глянув у бік допомоги. Він міцно схопив коня за гриву і, стиснувши тонкі, побілілі від напруги губи, сам здерся верхи.