Стриж/Ніж

— Як можна було промахнутися в сплячу жертву?!

Лилик висів догори ногами на гілці, розгойдуючись і ледь не вдаряючись обличчям у лоб Стрижеві. Той не відхилявся – схоже, він прагнув цього зіткнення. Але Лилик, виправдовуючи своє прізвисько Кажан, щоразу зупиняв рух до обличчя – так близько, що між ними навряд чи протиснулося б лезо меча.

Стриж дивився вбік, наче одночасно перебував і тут, і далеко поза межами цієї лісової галявини.

Він був сиротою. Його змалку штурхали старші діти. Проте через легку вдачу хлопчик не таїв образи ні на кого. Ба більше – він вважав то такою грою, коли старший, а отже й сильніший, штурхає меншого, а інші сміються.

Але все змінилося. Випало Стрижеві, який на той час відрахував вже десяту весну, пасти отару з п’ятьма підлітками, серед яких найкремезнішим був Анктар. Коли вівці забрели щипати траву в пологий яр, кращого моменту для обіду годі було й шукати. Усі дістали свої харчі. Стриж відчув як защипало язик, коли подумав, про те, як кислувату бринзу він заїсть пекучою цибулиною. Аж раптом Анктар рвучко видер із його рук сир, а малого штурхнув із такою силою, що той упав, заливаючи підборіддя слиною. Було боляче, але їсти хотілося дужче, тож, підвівшись, хлопець вичавив із себе подобу посмішки й простягнув руку за своїм шматком.

— Баран! — мовив крізь сміх Анктар. Інші підтримали жарт регітом. — Йди разом із вівцями траву смикай, а бринза — то не для тебе.

Анктар розламав сир і роздав іншим, повернувшись спиною до Стрижа.

За інших обставин хлопець, як зазвичай, зрозумів би жарт, посміхнувся б і вдовольнився самою лише цибулею. Але він був надто голодний. Йшов другий день, як він нічого не їв. Тож сьогодні, найнявшись пастухом і отримавши як нагороду сир, він увесь час мріяв лише про мить, коли зможе його з’їсти.

— Віддай, — намагався сказати це тоном «я оцінив жарт», але вийшло майже погрозливо.

— Що?! — Анктар повільно розвернувся. — Ні, ну ви бачили? Наш баран навчився говорити!

Анктар повільно витяг з-за поясу ніж і схопив Стрижа за плече.

— Зараз ми пострижемо цього барана, — промовив здоровань, а коли хлоп’я спробувало вирватися, кивнув іншим: — Тримайте його!

У сироти не було нічого – ні їжі, ні ладного одягу чи зброї. Він був невисокий, але мав те, що не дозволяло йому нарікати на богів, – волосся. Чорне, хвилясте, лискуче. Кожен дорослий при зустрічі намагався погладити його по голові, а малий, мов той кіт, мало не муркотів від вияву ласки. При нагоді довго затримувався біля струмка, аби помилуватися чудернацькими завихреннями на своїй голові, після чого життя наче набувало нового сенсу.

— Ні! — щосили заволав Стриж, смикнувся й навіть зумів вирватися з Анктарових ручищ, але нападників було забагато.

Хтось підставив підніжку, інший притис до землі. Йому тримали руки й ноги, а здоровань зі слинявою посмішкою зрізав кучері. Стриж спочатку пробував мотати головою, та це не допомагало. Навпаки, Анктар дедалі частіше залишав подряпини або й зрізав шкіру шматками.

Кричати швидко не стало сил, а щось темне, піднявшись із порожнього шлунку, оповило мозок, Стриж зник. На місці малого хлоп’яти, якого тримали, мов жертовного бичка, з’явився Ніж. Коли Ніж розплющив очі, то побачив, як Анктар підморгує йому:

— Бяшо, майже все…

— Я вб’ю тебе, — голос у Ножа був спокійний. Він казав це так, наче повідомляв, що скоро вечір і сонце зайде.

Анктар зареготав, інші підтримали.

— Я вб’ю вас усіх.

Ніж, якого колись називали Стрижем, оселився в лісі, подалі від людей. Він волів би не бачити більше нікого, але потрібна була зброя. Кілька вилазок – і в нього зібрався непоганий арсенал різноманітних ножів: від кістяних кожем’яцьких та невеличких побутових різаків до важких акінаків. Мечів не крав – надто великі й важкі для підлітка.

Щоденні вправи зі зброєю дали результат. Він вигадував прийоми, уявляючи, що перед ним не дерево, а ті п’ятеро, що його постригли. Кожне дерево мало в його уяві руки й ноги, очі, шию, жили та пальці – усе те, з чим варто «працювати», аби жертва сповна наповнилася болем перед смертю, але встигла збагнути, де саме помилилася.

Хлопець тверезо оцінював свої сили: йому навряд чи вдалося б устояти у відкритому бою зі старшими, більшими та міцнішими воїнами, тому розраховував на поєдинок на відстані. Його улюбленою зброєю стали ножі з довгими дубовими руків’ями, зручні для метання.

Наступної весни він метав їх з будь-якого положення: сидячи, стоячи, лежачи, щойно прокинувшись або засинаючи. Коли його рухи стали автоматичними, а зір гострим настільки, що горобець не встигав цвірінькнути, як опинявся пришпиленим до стовбура, Стриж уперше посміхнувся.

Першим убив того, хто тримав його ліву ногу. Дротик вп’явся хлопцеві в шию – той сконав у траві. Стриж, витерши кров, зачохлив зброю у пас, що оперізував хлопчачий стан навскоси.

На подив, Стриж не відчув нічого – ні полегшення, ні радості. Чогось бракувало: треба, аби наступний збагнув, що з ним відбувається!

Наступний так і не зрозумів, звідки з’явилися два блискавичні ножі, що припнули його руки до дерева. Але перед тим як, захлинаючись власною кров’ю, померти, він безсумнівно впізнав Стрижа. Проте біль та розуміння своєї помилки в очах ворога знову не принесли полегшення катові.

Третю жертву Стриж застав сплячим під возом і увігнав лезо в серце лише після того, як переконався, що його впізнали. Цього разу з’явилося відчуття, схоже на задоволення.

З четвертим приреченим Стриж-Ніж грався. Перерізавши сухожилля на нозі, він удавано відвернувся, наче не помітивши меча поруч і задовільнившись помстою. Всадив ніж у око саме в ту мить, коли занесений меч уже спрямовувався йому в спину.

Стриж посміхнувся тієї весни вдруге.

Він зрозумів, як убиватиме Анктара. І як убиватиме інших: по-перше, треба дати жертві шанс; по-друге, має бути лише один удар.

— Я прийшов убити тебе, — Стриж стояв на голову нижчим за Анктара.