Сірий

Сірий незмигно дивився на Сая, який безтурботно спав. Кінь і сам хотів лягти поруч – покласти голову біля людини й заснути, слухаючи, як той рівно сопить. День був млосний, сонце ледь пробивалося крізь важкі сірі хмари. Рухатися ліньки, повіки злипалися. Проте щось, якесь тривожне передчуття, не давало коневі підібгати копита під груди та подрімати.

Крім душної важкості, у повітрі витала тривожність. Щось мало статися. Сірий знав це так само достеменно, як і те, що довколишні дерева дають тінь та холодок. У цьому гайку було не лише зручно перепочити, тут було ще й смертельно небезпечно. Особливою загрозою віяло он від тієї кряжистої верби, що з кожним помахом гілок обдавала ніздрі різким, як після дощу повітрям.

Проте верба була не єдиною, що таїла в собі небезпеку. Вчувалася вона і в он тих хащах, і в кроні молодого дуба, і в траві між трьома ялинами. Кінь пряв вухами, водив ніздрями, намагаючись уловити, що саме його непокоїть. Але запахи змішувалися з кожним поривом вітру, набували чужих, незрозумілих відтінків.

Хвилювання ставало важчим, небезпека – гострішою. Усе! Чекати більше не можна! Сірий ткнув гарячим носом сплячому під бік.

Сай розплющив очі – готовий діяти миттєво, наче й не спав. Сірий стояв над ним, рвучко мотав головою, а передню ногу зігнув, аби чоловік міг якнайшвидше скочити коневі на спину. Не розуміючи чому, але й миті не сумніваючись, Сай схопився і, відштовхнувшись від копита, рвучко вихопився коневі на холок. У повстяну рогожу, на якій він щойно спав, із глухим звуком вп’ялися два короткі дротики. Часу роззиратися, аби збагнути, звідки вони з’явилися, не було – Сірий уже ніс його вперед.

Не встиг кінь зробити й кількох стрибків, як просто перед ними з’явився хтось, схожий на ведмедя. Велика, масивна та дивовижно швидка людина, вбрана в шкури. Сай, охопивши руками шию коня, з-за його вух побачив, як людина-ведмідь не встигла завершити нищівний удар палицею, яким зламала б хребет коневі та розчавила вершника.

Минувши цю загрозу, Сай ледь випростався, як краєм ока помітив рух згори. Хтось довгий та гнучкий падав на них, виставивши перед собою руки з металевими лезами. Кінь та людина спрацювали як єдиний організм. Сірий різко повернув ліворуч, Сай так само нахилився вбік, утримуючись самими лише ногами. Уникнути зіткнення пощастило дивом, усе відбулося настільки швидко, що розсічене клинками повітря обпекло шкіру на передпліччі. Дивом було й утриматися верхи, не впасти. Сірий зумів упіймати рівновагу і, вправно петляючи між стовбурами, понісся геть від небезпечної галявини.