Вардал

Кіннота Паралатів вигнулася довжелезною дугою. Вершники несуться в єдиному ритмі, коні чують гарячий подих один одного. З-під копит перших рядів вилітає трава, наступні – вже рвуть сухий ґрунт, мов живу плоть. Останні ряди перетворюють свіжі рани степу на невигойні виразки.

У центрі дуги, ледь попереду, несеться вершник у лискучих обладунках — вождь. Він не бачить ні країв свого війська, ні останніх рядів, проте знає: дуга поступово вигинається, аби охопити військо Авхатів у напівкільце. Поки що ворог – невеличка пляма в степу, та з кожним кроком вона розростається, набуває виразних обрисів.

Зрештою, Авхатів не так уже й мало, але це ніщо порівняно з навалою Паралатів, які несуться, аби нарешті зламати ворога. Цього разу їм ніщо не допоможе. Усі попередні помилки враховано. Воїни пришили до оторочок своїх клобуків дерев’яні та тканні затички для вух. Коням вуха також законопатили – стріли із свистячими наконечниками цього разу не сполохають табун.

Очільники загонів та темники не мають жодних відзнак. Ворожі птахи цього разу не зорієнтуються, кого саме атакувати із безкінечної лави вершників. Хіба що він, Вардал, має прив’язаний до правої руки червоний бунчук, аби віддавати накази помахом. Та жоден беркут йому не страшний – зламає карк хижаку ще на підльоті.

Отрута, яка торік зводила з розуму поранених так, що ті вночі різали своїх же побратимів, тепер не зарадить ворогу. Всі поранені мусять негайно залишити стрій, щойно отримають бодай найменшу подряпину. Це наказ вождя. Ніхто не ослухається.

Вардал із темниками спланували розгром до дрібниць. Навіть час атаки розрахували так, щоб західне сонце світило Паралатам у спини, засліплюючи Авхатів.

Вороже військо набуло чітких обрисів. Проступає їхній захисний стрій. Незвично... Попереду стоять піші воїни з високими прямокутними щитами, а вершники розташувалися за їхніми спинами. Дивно. Можливо, знову якась підступність? Та хоч би що вони вигадали – їм це не допоможе.

Паралати вже вийшли на відстань польоту стріли. Вардал підняв руку, даючи знак лучникам. Він не озирається, бо знає – його воїни вже тримають натягнуту тятиву, спрямовуючи коней лише ногами. Щойно він опустить бунчук донизу, як стріли хмарою поринуть на ворога. Мало хто вціліє. Ті, що вціліють будуть вбиті наступним залпом. Паралатські лучники здатні випустити до десяти стріл поки сполоханий птах встигає тричі змахнути крилами.