Жирига

Такого ще не було. Щоб Вардал, щось планував без Жириги - годі було уявити. Та все ж жрець стояв перед входом в намету володаря паралатів і, переминаючись із ноги на ногу, намагався пояснити цим двом дурням-охоронцям, що його – головного віщуна племені – не можна не впустити.

Хлопці були молоді й суворі. Дивлячись на старого, який ледве сягав їм до плечей, вони навіть мечей з піхов не виймали. Просто відтіснили кульгавого плечем, коли той учергове, розсилаючи прокльони, спробував протиснутися їм за спини.

Жирига, збагнувши марність спроб пройти нахрапом, змінив тактику.

— Добре, слухай, що хочу тобі сказати, — він звертався до одного з двох,  того, що стояв ліворуч і мав більш тямущий погляд. Хлопці знали, хто перед ними, але якщо другий ладен був виконувати наказ розмірковуючи, то цей – із масивним перснем на пальці – виявляв обережність. Він знав, що не все в цьому житті однозначне. Навіть, коли тобі кажуть «нікого», все одно бувають вийнятки. — Не треба мене пропускати. Сходи сам і скажи Вардалові, що я тут.

Хлопець зацокотів перснем об держак акінака – замислився. Треба дотискати.

— Просто зайди й скажи, що Жирига має що сказати. Що жрець знає, як зробити так, аби цього разу все вийшло як слід, і авхати запам’ятали на все життя, хто такі Паралати.

Цокотіння прискорилося. Охоронець все ще вагався.

— Обирай просто зараз, — Жирига не говорив, сичав, дивлячись просто в очі. — Або ти зараз заходиш туди і кажеш, що я знаю як здолати Автахів, або потім ти не зможеш пояснити, чому такий дурний, що не зміг зробити три кроки, заради нашої перемоги.

Цокотіння персня об акінак стихло. Натомість почулося постукування довгих Жирижиних нігтів об череп цапа, яким увінчана гирлига в його руках. Зрештою охоронець, обережно відкинувши поли намету, увійшов. Жирига подивився на іншого вартогового – той стояв не рухаючись, намагаючись зазирнути за обрій.

Скільки той міг так незмигно стояти, Жирига не дізнався, бо незабаром вийшов охоронець із перснем і, відвівши товсту повсть убік запросив жестом увійти.

Крім Вардала, довкола імпровізованого поля бою, накресленого просто на землі стояли всі п’ять темників. Жирига, не зупиняючись, підійшов до Вардала:

— Це все не допоможе, — він махнув гирлигою, вкузуючи на сцену майбутньої битви.

— Твої танці з димом теж не вельми зарадили.

Це був Трембач – темник, до війська якого входила й особиста тисяча Вардала. Між ним та Жерлігою завжди існувала приховане суперництво через різні методи війни. Трембач, на відміну від жреця, який шукав допомоги в ритуалах та чаклунстві, покладався на гостроту списів та міць воїнів.

Жирига навіть не відвів погляду від Вардала.

— Треба знищити Сая! — він гучно вдарив палицею в землю. — Така воля богів!

— Я постійно робив, як ти казав, — промовив Вардал повільно, як людина, яка не раз зважила думки, перш ніж дійти висновку. — І це допомагало. Колись. А зараз ми – могутні Паралати - не можемо здолати жменьку авхатських злиднів. Схоже, боги вже не говорять з тобою.

Трембач мав сиво-чорну бороду, в якій смуга розподілу проходила вертикально від носа донизу. Він погладив її, ховаючи посмішку, й мовив:

— Продовжимо? Але гадаю, зайві вуха нам ні до чого.

Жирига обвів довгим, тягучим поглядом присутніх. Темники – кремезні чоловіки в обладунках із мечами на поясі - не витримали й відвели очі. Усі, крім Трембача.

— Тебе супроводити? — запитав той.

— Пошкодуєш… — Жирига знову звертався до Вардала.

— Йди, — коротко відповів вождь.

Прихромлюючи, Жирига пішов до виходу, зачепившись гирликою за меч Трембача. Дочекався, поки німий раб відкине поли намету та рвучко вийшов назовні, впустивши всередину хмару степового пилу.

Дорогою до своєї печери, Жирига опановував лють, яка нестримно просочувалася нізвідки, пожирала нутро й заважала думати. А подумати було про що. Ні, не про те, що його сьогодні, наче стару клячу, вигнали з подвір’я, забувши про всі ті роки, коли користі від неї було значно більше ніж з’їденого вівса. Вітри мають властивість змінюватися. Сьогодні віє не з того боку. Але коли він знищить цього вискочня – Сая, всі збагнуть, що Жирига мав рацію. Що саме він, старий жрець, зумів зробити все, аби Паралати знову стали непереможними. І Вардал більше не ухвалить жодного рішення, не порадившись з тим, до кого єдиного варто дослухатися.

Кого саме обрати для виконання такого завдання – над цим він роздумував  й миті. Трійця, яка вміє з’являтися нізвідки й зникати в нікуди. Яка вб’є хоч самого грецького архонта, так, що навіть варта не помітить. Трьох абсолютно різних чоловіків, як за зовнішістю, так і за характером, крім мистецтва вбивати, об’єднувало ще одне – цілковита відданість Жиризі.

Старий, чорний як сама ніч, ворон сидів на вході до помешкання старого жерця. Здавалося, що це просто опудало. Та коли старий підніс під його лапи череп, яким увінчувалася жердина, птах розплющив очі й після коротких роздумів переступила на лоб цапа, міцно упившись кігтями в кістку. Жирига прив’язав до лапи чорну стрічку. Ворон, схиливши голову в один бік, подивився на стрічку, потім схиливши в інший, – на Жиригу. Наче прочитавши щось у затуманених очах людини, птах злетів.

Ближче до вечора всі троє стояли в його печері. Лилик на прізвисько Кажан повернув чорну стрічку з воронячої лапки й затесався між спинами інших двох. Йому завжди вдавалося розчинятися в повітрі, а в сутінках печери, де лише кілька каганців з ведмежим салом чаділи по кутках, зробити це було не складно.

Просто перед Жиригою стояв Кудлач, якого ще називали Звіром, або Ведмедем. Велетенський, наче й справді ведмідь, він не знав страху і, на відміну від Лилика, тримався старого жерця не через страх, а через вдячність. Чоловік просто дивився, як Жирига термосить кігтястими пальцями стрічку, наче намагаючись прочитати таємничий лист, зашифрований в її потертостях.