Зоряна зброя

— Ти зовсім стежки переплутав? — Курдал йшов на Сая наче розлючений бик.

— Легше, легше, ковалю! — Сай несвідомо став напівповороту, ховаючи підборіддя за плечем.

Про гарячий норов Курдала знали всі. Одинак, що не любить людей міг доводити свою нелюбов важкими кулаками. Не одну щелепу він зламав в лютому пориві. Та разом із тим усі знали, що такі спалахи траплялись вкрай рідко і завжди з причини.

Сай, увійшовши того дня, як і домовлялися, до кузні, розраховував забрати зброю викувану із зоряного металу. Натомість наштрикнувся на розлюченого господаря, який здавалось ось-ось, розчавить гостя.

Зрештою Курдал зупинився впритул біля Сая, голосно вдихаючи та дивлячись тому просто в вічі. Сай відчував як від коваля пашіє жаром, як широкі груди при кожному вдиху штовхають його в панцир, проте не відводив погляду, очікуючи пояснень.

Вони буравили один одного очима, поки Курдал голосно видихнув і проричав:

— Ти ж міг звідти не повернутися! Чим ти взагалі думав, коли пхався Вардалу в пащу?

Сай теж видихнув. Напруга, яка давила на плечі, зникла. Панцир вже не стискав груди.

— Бачу ти дізнаєшся про все раніше, ніж воно стається.

Обличчя старого коваля не змінилося, хіба крила носа задріботіли, та з погляду зникла суворість.

— Ні ну чого ти … — Сай відшуковував відповідне слово. Знайшов: — регочеш? Я ж щойно вийшов від нього й до тебе, а ти вже все знаєш. Ще скажи, що тобі відомо, про що ми говорили в царському наметі.

— Про те, що ти самовпевнений дурень. Якщо тобі плювати на власне життя, подумай про плем’я Паралатів. З таким вождем, як Вардал, у нього немає майбутнього.

— В мене інший шлях.

Курдал, який уже намірився щось дістати з-за ковадла, застиг. Розвернувся. Сай очікував чергового спалаху гніву, але цього разу в голосі лунала не злість, а лиш гірке твердження:

— Про це я тобі і торочу. Ти думаєш лиш про себе. А маєш думати за інших.

Сай знав усе, що хоче сказати йому товариш, адже такі розмови виникали майже на кожній зустрічі, тож спробував змінити напрямок:

— Так що там зі зброєю?

Курдал який знову схилився за ковадлом, буркнув:

— А я, по-твоєму чим займаюся? Ти своїм базіканням постійно відволікаєш.

Сай не встиг відповісти, бо Курдал вже штовхав двоколіску, на якій тьмяно виблискували металеві вироби. Сай ще не зрозумів що там таке, але масивність, міць і сталева хижість відчувались одразу.

Курдал зупинив візочок біля Сая, і шкрябав окалину на щоці, милуючись враженням, яке справив на товариша.

Сай обережно, наче торкався не кованого заліза, а крихкої льодяної кірки, простяг руку до зброї. Три капкани, кожен з яких міг перекусити людину навпіл, займали майже весь простір. У кутку лежали наконечники до стріл, кожен розміром з жіночу долоню.

— А! — скрикнув Сай поранивши долоню об один із гостряків.

Курдал тяжко видихнув, вдаючи, що невдоволений необачністю товариша, та було зрозуміло: він пишається ефектом.

— Че сшо ш — пробурмотів Сай не дістаючи зраненого пальця з рота.

— Наконечники у вовчу яму, — відповів Курдал простеживши, куди показував Сай. — У тебе зараз  там звичайні загострені кілки…

— Не зовшім свичайні, — Сай вже стискав порізаний палець в долоні, але говорити вільно все ще не міг. Рот був повен крові та слини, а плювати в кузні не випадало.

— Те, що вони обпалені та оброблені ведмежим салом, то добре, - не згниють і легко увійдуть в будь-якого вовка. Будь-якого, але не зоряного. Для зоряного вовка – зоряний метал! Прилаштуємо їх до твоїх кілків – і то вже буде геть інша справа.

— А чому не викував меча? Чи бодай акінака? — Сай наважився проковтнути слиняво-кроваву жижу й заговорив вже виразно

Курдал знову почав дрябати обличчя, намагаючись видерти окалину зі шкіри.

— Тут, розумуєш в чому справа, — сказав він, зачепивши окалину нігтем. — Цей метал міцний. Його довелось довго тримати у вогні. Зрештою я зміг зробити з нього наконечники, але коли спробував викувати щось тонке й пласке, воно виходило надто крихким.

Тільки тепер Сай помітив, що капкани не були однорідними: дуги та ресори коваль виготовив зі звичайного заліза, а от зуби - з металу, що впав із неба. Форма зубців була такою ж, як і у наконечників для кілків – кругла основа, що поступово звужувалася до вершини, закінчуючись ідеальним гостряком.

— Не знаю як і дякувати, — сказав Сай і поплескав товариша по плечу.

— Знаєш.

Аби розмова знову не звернула на обов’язок Сая очолити Паралатів, той схопив руків’я двоколіски й тихенько свиснув підкликаючи Сірого.

— Цікаво буде подивитися, як ти все це закинеш на одного коня.

— Цікаво йому... — огризнувся Сай, розуміючи правоту коваля. Крім того що весь цей крам був важким і масивним, він виявився геть не пристосованим для перевезення верхи.

Курдал вийшов з кузні, відстороновиши морду Сірого, який з цікавістю заглядав всередину. Сай поштовхав візок надвір слідом за господарем. Аби перевезти двоколіску через високий поріг довелось знайти та підкласти дошку, яка спрацювала мов гойдалка й допомогла викотити зоряну зброю без особливих зусиль.

Курдала поруч вже не було, тож Сай вирішив, що доведеться перевозити все за кілька заходів.

— Буває,  — тихо промовив Сірому, приміряючись, як краще розташувати один із важких капканів на крупі коня.

Аж тут з боку річки почулося іржання, а за мить з’явилась кобила, запряжена у віз, на  якому сидів Курдал.

— Сірий, знайомся, це Хмаринка, — Курдал звертався виключно до коня, ігноруючи усмішку товариша.

— Хмаринка?! — Сай не зміг змовчати, адже надто неочікувано було від кремезного, кряжистого коваля дізнатися, що той свою кобилу називає не Грозою чи Завірюхою, а Хмаринкою.

— Чого ти гмикаєш? — відповів Курдал майже не розтуляючи губ. — Бачиш у неї на боці пляма, мов хмарка? Тому й Хмаринка.

На гнідому боці справді була абсолютно біла пляма, яка наче складалась з кількох напівкілець. Кобила стояла, ледь опустивши очі долу, довгі вії мерехтіли від вітерця, а дбайливо вичесаний хвіст погойдувався з боку в бік.