Вардал

Вардал сидів в своєму похідному наметі. Тонкі губи стиснуті. Сива борода. Волосся зачесане назад і туго сплетене, аби не заважало. На столі – нічого, окрім бронзового шолома. Сталевий погляд зосереджений на авхатській стрілі в жилавих руках.

Стріла незвична. Наконечник – трикутник з отворами. Навряд чи вона краща за стріли Паралатів, але саме ці стріли перемогли в останній битві. «Діряві» наконечники в польоті видавали жахливий свист, наче сотні розлючених гадюк кинулися в атаку, від якого кортіло заткнути вуха, а коні просто розвертались та бігли геть. Чим і скористались авхатські лучники, озброєні вже звичайними стрілами. Знищивши мало не третину війська Паралатів, суперники зникли. Авхати не стали наздоганяти - їх все одно було значно менше.

— Меланхлени! — гиркнув Вардал.

Стріла в руках зламалась навпіл. Худий, голомозий раб в кутку, біля багаття, здригнувся.

Вардал був певен: Авхати не самі вигадали таку хитрість. Їм допомогли ті, що носять чорні плащі. Землі Меланхленів - одразу за авхатським степом. Ці хитруни використовують народ Авхатів як щит. Допомагають, діляться винаходами – всіляко сприяють, аби лиш Авхати якнайдовше залишались захисним прошарком. Меленхлени надто добре пам’ятають часи, коли Паралати безперешкодно перетинали авхатські володіння і шарпали їхнє  прикордони.

Вардал теж пам’ятав і злився ще більше. То було за часів Колаксая. Та відтоді, як він – Вардал очолив Паралатів, Авхати не дивлячись на свою чисельну меншість не програли жодної битви. Та в тому не Вардалова провина. Винний Колаксай.

Колишній цар Паралатів, під час чергового збору податі та приборкання нескорених племен привіз собі наложницю. Дівчинку Авхатку. Замурзана, худа, ганчір’я звисало до п’ят на цілковито пласкій постаті. Чим вона звабила старого? Єдине, що її відрізняло від інших - це погляд. Вона дивилась сірими очима, наче пропалювала тебе наскрізь, зазирала в найпотаємніші закутки, бачила те, що ти сам волів би викинути з голови.

Мабуть, саме тим поглядом вона й прошерстила всі потаємності царевої душі, відчула його найзаповітніше бажання, про яке той уже почав забувати.

— Я народжу тобі сина, а потім ми помремо, — сказало дівчисько, коли Вардал з Колаксаєм вийшли від юрти одного з вождів і, заскочивши на коней, мало не рушили.

Вардал намірився був ногою відштовхнути причепу, але той цар жестом зупинив тисячника. Нащо він послухався? Якби відштовхнув - усе склалося б зовсім інакше. Паралати б скорили і хитромудрих Меланхленів і лютих Андрофагів та й увесь степ. Та він не відштовхнув, і в царя почалось нове, інше життя.

Військові походи ставали все рідшими, натомість царя вабило мирне життя біля багаття. З часом усі ратні справи перейшли до нього, до Вардала. Колаксай лиш інколи вислуховував доповідь про збір податків чи приборкання бунтівників і нагадавши, що тепер вони не воюють з Авхатами поспішав до Айї.

Вона теж змінилась. Дівочі плоскість перетворилась на жіночу стрункість. Одягаючи сукню та високу золочену тіару, вона трималась природньо, наче й не виросла в ганчір’і. У ній було не пізнати те замурзане дівчисько, що зупинила царевого коня в одному з численних скіфських стійбищ, якби не погляд. Малорухливі очі, як і раніше, випромінювали сіру всепроникність.

Воїн, цар, керівник війська Колаксай став дбайливим чоловіком та господарником. Його вже не вабили військові походи, натомість піклувався про збіжжя, теплі юрти, отари, табуни та іншу худобу. На кордонах володінь Паралатів сутички тривали постійно, але Вардал знав свою справу, і землі поступово розростались в усі боки. Хіба що не в бік Авхатів, адже «з Авхатами не воюємо».

Вардал лютував, адже непереможного Колаксая здолало дівчисько. Щоразу повертаючись із походу, він намагався переконати царя, що це не життя для справжнього чоловіка. Що спис та меч – от про що має мріяти істинний скіф, а не про затишок біля сімейного вогнища. Та той лиш відмахувався.

Помер Колаксай не в бою - сконав як звичайний селянин в обіймах дружини, вкритий важким хутром.

Після смерті царя Вардал намірився насамперед завоювати Авхатів, але з’явилась нова перепона. Паралати за роки мирного співіснування породичалися з сусідами. Чимало авхаток стали дружинами Паралатів, багато й Паралатських жінок одружились з Авхатами. Утворилась ціла смуга земель, де жили змішані родини. Можна було вже давати їм нову назву, адже кров обох племен змішувалася не в першому поколінні. Діти не пам’ятали колишньої ворожнечі й були готові сприймати сусідів, як сородичів.

Жиріга - права рука Вардала, жрець і таємний виконавець - навіть радив забути про військове захоплення. Краще, казав він, поступово, впроваджуючи своїх вірних людей на ключові посади, асимілювати їх, взяти під повний контроль, уникаючи кровопролиття.

Вардал не звик змінювати плани. Він знав: його діями керує бог війни Арей. Батько Вардала, колишній пастух, через пристрасть до кумису та азартних ігор втратив усе. Вони жили в хвості кочів’я, серед бруду та рабів. Батько хотів продати сина зустрічному каравану наче худобу. Покупці, відзначаючи угоду, щедро напоїли батька й домовилися, що на ранок той приведе хлопця до них. Вранці батька знайшли з виваленим язиком та вуздою на шиї. Хлопець зник.

Десятирічний Вардал йшов степом кілька місяців не обираючи напрямку. Він знав Арей спрямує його. Хлопець не відчував ні голоду ні спраги. Він шукав царських скіфів, аби стати одним із воїнів із гострою зброєю на гарному коні. Він прагнув жити впорядкованим життям військового статуту, про яке він неодноразово чув від старших, коли ті збирались навколо вечірнього багаття.