Зоряний вулик

Темінь. Видіння щезло миттєво. Сай судомно вдихнув і одразу затамував подих. Звівся на ноги і, не відкриваючи очей, побрів на вихід із лазні. Надворі нарешті зробив вдих на повні груди. Відкрив очі і невпевненою ходою побрів до струмка. Впав на коліна, і встромивши голову в холодну воду, довго не розгинався.

Він ніколи не любив шукати відповіді в димовому дурмані. Не тому, що розпечене насіння коноплі бреше. А тому, що відповідають надто розлого. Надихавшись такого диму, картинки починали змінювати одна одну, вибудовуючись у послідовність. Але де в цій довжелезній череді подій відповідь саме на твоє питання – зрозуміти не так просто.

Сай різко виринув, розбризкуючи воду на всі боки. Подивився на оленячу шкуру напнуту на жердини. Зі щілин сочився дим від вогнища, обкладеного камінням, на якому тліла конопля. Колись Зарій навчив його так вивільняти свій розум, аби знайти відповідь на найскладніше.

Сай спробував відновити послідовність.

Питання: «З чим або ким я маю справу?»

Крок в задимлений намет. Реальність зникає, з’являються видіння-спогади. Власна смерть. Зарій. Лікування. Образа на батька. Новий батько. Кістка у вогні. Навчання. Обряди. Ліки. Полювання. Ікли кнура. Страх. Сузір’я. Коваль. Новий панцир. Мурахи. Предсмертне обличчя старого. Зізнання.

Де тут відповідь? Що з цих видінь - підказка? Мурахи? Вепр? Чи щось геть інше? Сай спробував завести руку за панцир, та згадав, що зняв його, коли входив до лазні. Бронза тьмяно виблискувала в місячному сяйві. Учень шамана ліг горілиць, поклавши голову на обладунок. «Щось там було й про панцир», - думав, відшуковуючи на небі сузір’я Вовка.

Ось воно! Сай навіть кілька разів примружився, аби впевнитись, що це не одурманеність. Але ні - Зоряного Вовка не було.

Усе стало на свої місця. Пророцтво старого Зарія здійснилося. Зоряний Вовк спустився на землю, аби полювати. Сироти двома потоками пронеслись виголеною над вухами шкірою, зібрались на потилиці й холодним струмком зашелестіли по хребту.

Сай сів. Одягнув панцир. Нарешті завів руку під бронзовий захист, відчув пульсацію шрама. Він ніколи не думав, що шаман, його вчитель, більше ніж вчитель – батько, йому бреше. Але завжди здавалося, що ще не час. Що пророцтво - це правда, яка завжди десь у майбутньому, і з сучасністю не перетинається. А тепер виявляється, що майбутнє настало вже.

«Ти обраний!». Що значить обраний? Обраний для чого? Бути роздертим зоряним хижаком? Стати його здобиччю? Стати м’ясом в чужинських щелепах?

Кінь, що тихо підійшов ззаду, поклав голову на плече господареві. Відчувши запах диму, пирхнув, заляпавши чоловікові вухо. Сай всміхнувся. Почухав товариша між очима. Обраний - не приречений. Обраний - значить, ніхто інший не впорається. А він – син царя Паралатів, Амертат, що повстав із мертвих, учень шамана і мисливця, захищений заговореним панциром - не може, не має права стати в цьому двобої жертвою.

Він обов’язково переможе! Якщо цього звіра взагалі можна перемогти. Обраний, то й обраний. Не він перший.

— Буває. — сказав Сай коневі. Той чхнув у відповідь.

Сай почав шукати сліди щойно благословилося на світ. Рушив від кошари. Потім методично, відштовхуючись від знаків, які бачив вчора, став досліджувати місцевість. Для досвідченого слідопита, віднаходити мітки, залишені важелезним велетнем, було нескладним завданням. Коли сонце стояло в зеніті, Сай дослідив кожну прим’яту травину, кожен зсунутий камінець, усі вм’ятини в ґрунті. Досвідчене око звикло до широких кроків та довжелезних стрибків і майже завжди правильно передбачало наступних слід.

Сай, намагаючись бути послідовним, вирішив зрозуміти звідки все почалось. Звідки прийшов Вовк. Сліди привели його до очерету, що ріс на березі річки. Зламані очеретяні стебла були надто чітким орієнтиром, щоб помилитися. Крім того, тут стояв незвичний запах – гару і післядощевої свіжості водночас.

Зрештою він наштовхнувся на щось довгасте та велике. Сай вдарив ногою. Нічого. Ні звуку, ні руху. На дотик гладке, не холодне і не гаряче. Коли притулив вухо, то вчулось наче десь всередині дзижчить одна маленька бджілка. Сай провів поглядом від загостронего кінця в інший бік, продовжуючи умовну лінію. Ця лінія підіймалася вгору по обламаним стеблинам очерету. Навіть не обламаним, а обгорілим, чи скоріше оплавленим - так наче цей… цей вулик впав гарячим із неба, пропалюючи все на своєму шляху.

— Ти ба? — запитав він у Сірого, який весь час тупцяв слідом.

Кінь не реагував на господаря, натомість дививсь в лісову хащу на іншому березі. Сай теж подивився в той бік. Вони здригнулись разом, коли звідти долинув пронизливий крик. Почуте не було схоже ні на що. Гортанні звуки, в яких переплелися і виття вовка, і скрегіт металу об камінь, і клекіт хижого птаха, що захлинувся власною кров’ю.

Потім усе стихло. Здається навіть очерет завмер. Аж ось закричав дикий кабан. Вереск, переповнений люті та образи, поступово наповнився приреченою покорою і вщух.

Кінь запряд вухами і виштовхав Сая з очерету.