П'ята жертва

Зарій

Грифони знову роздирали на шмаття. Починали з грудей та рвали на чотири боки. Як і кожного разу, здавалось це - востаннє. Зараз ослабленіі м’язи лунко тріснуть, і крилаті тварі рознесуть тебе врізнобіч. У позасвіття. Нащо триматись? Відпусти, розтань, зникни. Задовольнися небуттям.

За що триматись?

За руку. Сильну, суху, жилаву. Рука – єдина путь. Рука – зв’язок зі світом. Зі злим, несправедливим, який хотів, щоб тебе вже не було. То чому ти хапаєшся? Чому опираєшся? Може, там, куди прямують грифони, на тебе чекають? Мати. Чи навіть батько.

Але рука міцна. Ця міць здатна протистояти грифонові. Навіть кільком. Навіть всім потойбічним почварам. Ця сила щоразу перемагає і бодай на крихту перетягує в бік життя.

Грифони зникли. Одного разу вони не з’явилися, і хлопчик розплющив очі. Боляче шмигонуло сонячне світло - зажмурився.

— Попий.

Він спробував зробити ковток. Не зміг розкрити рота.

— Зараз, зачекай.

Щось тонке проникло між губ. Крапля впала на язик, висохла не діставшись горла. Губи судомно зарухались, вимагаючи ще.

— Не поспішай.

Наступні кілька крапель перетворилися на потічок. Волога повільно потекла всередину, насичуючи знеможене тіло. Тепер відкрив очі обережно. Худе зморщене обличчя, Одне око виблискує, інше ховається в затінках каптура. Гостра борода, пасма сивого волосся.

— Зарій? — хотів сказати Сай, натомість з горла вилинув незрозумілий хрип.

— Тобі ще рано говорити, сину Царя Паралатів. Всьому свій час.

Пораненому хлопцеві ставало краще щодня, та все ж лікування було довгим. Зарій відходив від хворого лише аби приготувати їжу та ліки. Інколи зникав, щоб повернутися з оберемком свіжої трави і, наче вибачаюсь, промовити:

— Ніяк не можна упустити цей день. Вчора полин був ще не наповнився силою, сьогодні він повен нею, як судина. Завтра віддаватиме її матінці- землі. Всьому свій час.

Коли настав час прогулянок, Сай, обійшовши юрту шамана, що стояла самотньо на околиці стійбища, помітив хлопчаків, які бігли до річки. Він намірився рушити з ними, але ті, помітивши його, кинулися втікати з криками: «Амертат! Амертат!» В долині інші діти збирали полуницю, та, угледівши його, також з вереском побігли геть, покинувши кошики. Дорослі при зустрічі з сином покійного царя не кричали, але понуривши голову прискорювали крок, наче не помічали нікого.

До вечора Сай намагався зустріти бодай когось, хто б поговорив з ним. Та марно.

— Хто такий Амертат? — спитав повернувшись до юрти Зарія.

— Амертат – той, ким знехтували боги. Тепер це ти. Люди бачили, що боги не схотіли забирати  тебе, залишили тут, у степу, серед живих. Але для Паралатів ти вже помер. Мрець серед живих. Одинак між світами. Вони не розуміють, як може мрець може ходити. Вони гадають, що ти винен, тому бояться, аби й самим не образити богів.

— А ти? — запитав Сай відчуваючи як шрам сіпається наче риба на гачку.

— Я… — Зарій саме працював над іклами вепра, фігурку якого вирізав з вовчої кістки. — Я знаю ти не винен. Ти – обраний.

— Обраний, — повторив Сай задумливо.

Зарій закінчив із вепрем, прискіпливо оглянув, шукаючи найменші вади. Поправив гостряком ножа хвіст. Дмухнув, здуваючи кістяний пил, і кинув фігурку у вогонь. Якийсь час дививсь на сине полум’я, щось шепочучи.

— Цього вовка, — старий шаман кивнув на вогонь, — що зараз горить, звали Варка. Я вбив його, бо жив самітником. Він теж цурався зграї. Вовки не люблять людського м’яса. Але Варка любив. Спочатку зникали діти. Потім жінки. Згодом - чоловіки. Ні охорона, ні загони не допомагали. Вони прийшли до мене, аби я врятував їхнє плем’я. «Проси що хочеш», – казали вони.

Я почав полювання. Пастки та капкани Варка обходив граючись. Мене уникав, а люди зникали. Тоді я перетворився на жертву. Накинув стару сорочку та пішов працювати в поле. Коли відчув, що сонце затулилося від мене, я знав: то не хмара, то - Варка. Так я і здолав його.

— Як? Як здолав? — очі Сая виблискували азартом.

— Ходімо, покажу.

На вулиці Зарій дав хлопцеві лантух з гречаною половою наказав, аби той заліз на пень. Сам тим часом взяв в одну руку спис, в іншу - акінак. Єдиним рухом загнав акінак в древко списа, у край протилежний наконечнику. Поклав біля ноги так, аби руків’я межа було поруч із ступнею.

Схилився, наче працює мотикою, крикнув: — Кидай!

Коли лантух полетів на старого, він п’яткою різко вдарив по руків’ю акінака. Спис, спрацювавши як важіль, вистромився, розпанахавши лантух і розсіваючи навсібіч полову.

— Навчиш? — спитав Сай, зістрибнувши з пенька.

— Я думав, ти спитаєш, що я попросив в нагороду… — Зарій витрушував полову з бороди, з каптура. Випростався, додав: — Попросив, аби прийняли мене в своє плем’я. Тоді я ще думав, що самотність - то кара. Не прийняли.

— Чому?

Зарій розвів руками.

— А чому тепер Паралати уникають тебе? Бояться? Не розуміють? Мабуть, бо так зручніше. Зручно знати, хто тут вигнанець. Вигнанці є завжди, і краще коли це хтось інший. Не ти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше