Курдал

Курдал не те, щоб не любив людей, але не розумів їх. Вірніше, він не розумів, як вони можуть не розуміти його. Очевидні речі доводилось пояснювати – це ще нехай, але ж ніхто не слухав, не прислухався. Ба більше, кожен сперечався, намагаючись довести його, старого Курдала, неправоту.

Залізо інша справа. Метал розумів коваля краще ніж він сам себе. Варто лиш розігріти заготовку до червоного і почати вистукувати молотом, як вона набувала саме тієї форми, яку коваль ще сам не до кінця уявляв. Лиш витягаючи виріб з води, він бачив: вийшло те, що треба.

Курдал жив на околиці табору в наметі зі шкір звірів напнутих на жердини. Власне, там він лиш спав. Решту часу проводив у кузні біля річки. Сам один роздмухував міхи з бичачої шкіри, носив воду в жбан, закладав вугілля в піч.

Сай стояв на порозі дивився в широчезну спину майстра. М’язи перекочувались при кожному змаху важким молотом. Піт стікав по мідній шкірі, сиве волосся злиплося, дихання важке.

Коли Курдал занурив розпечений метал в воду, Сай запитав:

— Кому меча ладнаєш?

Курдал не чув. Сай помахав башликом, привертаючи увагу.

— А це ти, — гортанно промовив Курдал, невдоволений, що його відволікли.

— Для кого зброя, питаю.

— Вардан знов воює! — махнув Курдал рукою ніби вказуючи, де саме відбудеться бій.

— Буває… А тобі робота.

— Йди, ти з такою роботою. Знаєш чим зараз він дурить голову Паралатам? — Сай знизав плечима. — Що тільки наше плем’я – «істині скіфи». А вигадав, наче Меланхлени з Катіарами підбурюють Авхатів, йти на нас війною!

— Та хто повірить? Авхатів мало. На одного Авхата щонайменше п’ять Паралатів.

— Вірять! Він забив усім голови байками про волю предків. Співуни переписали пісні – мовляв, саме нашому поколінню випала честь відновити велич предків і поневолити Авхатів, аби Меланхлени з Катіарами бачили, що з ним – з Варданом краще не жартувати.

— Це на сказ рудої лисиці схоже.

— Зараз саме час прищемити їй хвоста. Бо потім буде запізно. Що скажеш?

— Про що ти?

— Ти знаєш!

Сай знав.

Курдал був певен, що Сай має бути царем Паралатів. Вардан утримував владу незаконно. Якщо нащадок Колаксая живий – значить це воля богів. Сам Папай втрутився аби лезо пройшовши наскрізь не вбило хлопця. Саю випала доля бути царем. Адже воля небес, важливіша за волю людську. Нехай та людина - цар Колаксай.

Коли дістали скривавленого, але живого хлопця з батькової могили, паралати стали називати його Амертат і обходити іншою дорогою. Його боялись. Не розуміли, чому богиня потойбіччя не взяла до себе хлопчину. Якщо йому немає міста навіть серед мертвих, чого чекати від нього тут?

Та Курдал не знав те, що знав Сай. Вмертвити сина разом із батьком – то не воля Колаская, а вигадка очільника війська Вардана, «правої руки» царя.

— Мені потрібен капкан, — сказав Сай, аби змінити тему.

Курдал не запитав, де поділись інші капкани, натомість кивнув:

— Розповідай.

— Я не знаю. Це щось велике. Капкан має бути здоровенний! — Сай намалював на долівці коло. — Десь такий. Слід глибокий, лапа трипала, але у взутті. Я такого ще не бачив. Не чув навіть.

Курдал задумливо шкрябав окалини на щоці, наче сподіваючись дістати застиглий метал, що вже вріс в шкіру. Підвівся, повільно обійшов міхи і зігнувся, щось дістаючи з-за печі. Обійнявши обома руками круглу брилу пористого матеріалу підійшов до Сая.

— Ось! — видихнув Курдал кидаючи камінь під ноги Саю.

— Що? — Сай дивився як в лискучо-чорних боках відбиваються язики полум’я.

— Те, що ти бачив, звичайним металом не здолати. Це не з нашого степу. Ця річ, — він кивнув на брилу, — впала з неба. Батько мого діда знайшов. Передав своєму сину – моєму діду, той батьку. Так воно й до мене дійшло. Настав час, цього уламка зірки. Передавати все одно нікому.

У Курдала колись був син. Арсак. Кремезний, широкоплечий з важким поглядом. Вардан, підкорюючи чергове плем’я забрав його, аби хлопець ладнав в поході збрую та зброю. Стріла увійшовши в очницю, вийшла з потилиці саме тоді, коли Арсак прилаштовував псалії до вузди Варданового коня.

— А впораєшся? — Сай недовірливо кивнув на брилу.

— Гм…— Курдал знову дряпнув щоку. — Приходь за два дні. Дізнаєшся.

Старий коваль, вмить забув про невиконане замовлення – про мечі. Він з усіх боків роздивлявся небесний уламок, постукував молотом, прислухаючись до звуку, гладив задубілою долонею, хіба що на зуб не пробував. Сай уже розвернувся йти, як почув:

— Як панцир? Не тисне.

Обладунок на тілі Сая був улюбленим виробом коваля. Викуваний вперше тридцять років тому, він ріс зусиллями Курдала разом з Саєм. Якимось дивом, майстру вдавалось нарощувати метал, зберігаючи форму і щоразу ідеально підганяючи під тіло.

Після того як умертвили свиту та рідню царя Колаксая, вночі до могили, над якою раби вже зводили курган, спустився жрець Зарій, для прощального ритуалу. Помітивши, що тіло хлопця лежало не так, як вдень, він приклав до носа бронзове дзеркало. В оманливому світлі факелів навряд чи хтось помітив би слабку запотілу плямку на металі. Але не спостережливий колишній мисливець Зарій.