Сай

Сонце грається з золотим руків’ям і відблискує просто в очі. Хочеться замружитись, але зображення золотих грифонів, що рвуть оленя, заворожує. Хлопчик насилу піднімає погляд від очеретяної підстілки, де лежить батько на матір. Вона непорушно дивиться на мертвого чоловіка. Колаксай – цар Паралатів - помер.

Сай знає, що значить «помер». Тепер його батько не хоче ні їсти, ні пити. Він може навіть не дихати. Сай теж якось спробував не дихати, але нічого з того не вийшло.

Навколо розкладені стріли з бронзовими наконечниками. В ногах горит, біля ізголів’я лук зі спущеною тятивою. По боках - списи, бойова сокира під рукою. Цар забере всю зброю у потойбіччя, аби й там битись з ворогами та полювати в щедрих степах Аргімпаси.

Із сусідньої ями долинають звуки ударів, хрипіння та скрегіт кінських зубів. Це передсмертні звуки царського табуна, який супроводжує свого господаря на той берег. Заіржав, і раптом заклекотів Хвар – улюбленець Колаксая. Йому перерізали горло останнім, аби він спрямував табун куди треба.

Жінки, що стоять за матір’ю починають плакати. Вони дряпають себе, рвуть волосся. І ось вони вже не плачуть - вони виють та стогнуть. Сай перехоплює погляд матері. Червона стрічка на шиї раптом починає душити її. Лисий чоловік у шкіряній сорочці за її спиною швидко, спритно накручує стрічку на древко. Жили на вилицях, на шиї матері надуваються, погляд тьмяніє. Коли зіниці закотились, а руки почали дрібно дріботіти, Сай робить крок, аби зупинити ката, та хтось штовхає його в спину. Хлопчик не падає, а зависає в повітрі. Відчуття нерухомого польоту змушує поглянути, чи й справді ноги не торкаються землі. Бачить скривавлене лезо меча, що стирчить із грудей. Його вбили?

Пробудження було раптовим. Сон-спогад повернувся. Сай лівою рукою потер шрам на грудях, правою намацав бронзовий панцир. Він вчора знову не схотів йти на ніч в юрту. Заснув біля вогнища, примостивши голову на боці Сірого. Кінь стривожено форкав дивлячись на нього.

— Буває! — заспокоїв його Сай.

Підійнявся, одягнув поверх каптана панцир – відчув себе спокійніше. Сірий шкірив зуби, наче намагаючись щось пояснити, нервово бив хвостом.

— Зараз зробимо пожертву Аргімпасі та й потому, — погладив холку Сірому, намагаючись заспокоїти друга.

Сай відкинув край повсті, увійшов в юрту і за мить повернувся з коротким акінаком. Дістав з-за поясу башлик, надів та широким кроком рушив до стійла з вівцями.

Тварини поводилися дивно. Мовчки збилися в кутку, дивлячись в одну точку. Лиш одна, яку інші втиснули в оброслий колючками паркан, тоненько мекала. Сай погладив бороду, перерахував.

— Схоже час відкривати пастки, — сказав Сірому, який підійшовши сопів йому у вухо.

Раніше вівці пропадали часто. Степові вовки, а інколи й зголоднілий ведмідь з найближчого лісу витягали їх із кошари. Допомогли вовчі ями, пастки, капкани та безсонні ночі чергувань зі зброєю. Спочатку щоночі, потім все рідше приходили хижаки, залишаючись в ямах на загострених кілках, втрачаючи лапи в сталевих капканах, та життя від стріл та списів Сая. Ось вже кілька повних місяців, жоден хижак не потикався в долину біля річки. Кожен звір знав, чиє це володіння. Але з’явився інший. Той, що не знає, або ж кидає виклик. Отже, прийшов час прибрати товстіші стовбури з накриття вовчих пасток і знову встановлювати капкани. Треба ще зрозуміти на кого полювати.

Сліди вдалося відшукати в кошарі, у просякнутому вологою грунті. Це було два відбитки. Сай занурив пальці у вирву. Глибоко. Хто міг це бути? Холодок пробіг хребтом - зверху до низу і назад. Зібрався краплею поту і покотився по спині. Ведмідь. Став на дві лапи, тому й слідів лиш два. Та й глибина відповідна. Здоровенний.

— Буває… — сказав Сай обтрушуючи руки від бруду.

Подальші пошуки підказок спочатку нічого не давали. У кошарі - жодних додаткових слідів, на огорожі також нічого. Схоже, хтось просто перестрибнув її. Чи переступив? Продовжуючи коло за колом досліджувати землю навколо отари, Сай зрештою виявив ще два відбитки. Виглядало так, що стрибок здійснили саме звідси. Наступні два сліди були по інший бік огорожі. Відстані між ними майже однакові. Отже, хтось плигнув, схопив вівцю і забрався геть. За два стрибки подолав відстань у два десятки кроків.

— Такого ще не було, — пробурмотів Сай, намагаючись зосередитись на слідах.

А вони були дивні. Довжиною мало не в лікоть, п’ята пласка, наче грецька сандалія, пальців три - довгі. На відстані від пальців – дірочки – сліди кігтів.

Сай довго перебирав у пам’яті звірів. Спочатку з якими стикався, потім - про яких чув. Але нічого в півтора людського зросту, вагою з ведмедя, прямоходяче та пазуристе - і при цьому взуте - в голову не йшло.

— Арею ти? — запитав Сай, дивлячись в небо. — Якби завітав, я б тебе нагодував.

Пронизливий різкий крик-свист почувся за пагорбом. Кінь, який щойно поклав голову на плече Саю, здригнувся.

— Сірий, ну ти що? — чоловік провів долонею по морді коня. — Заєць дострибався. Буває… А ось і вівця.

Сай перевернув тушу. На шиї були зяяли чотири рівні отвори. Розгорнувши шкіру, він побачив кістяк. Ні нутрощів, ні м’яса. Хтось, і це точне не звір, випотрошив тварину, обглидав кістки не залишивши ні краплі крові, ні залишків бенкету.

— Такого ще не було, — сказав Сай, спрямовуючи Сірого до юрти.