Глава 18.

Сволота ... яка ж він сволота ...

Так, саме такими іменниками я нагороджувала Сергія, який стукав у моє вікно о п'ятій ранку.

Щоби йому місяць на місці спокійно не сиділося!

Ось чому він не міг стати хоча б на пару годин пізніше?

Так ні, Марков прокинувся рано, навіщось пішов у ліс, виявив там якісь сліди, вирішив, що це вампір там тупцював, а потім уже пішов до мене, бо самому дослідити знахідку йому було страшно.

Ага, а не найсильніша і не найадекватніша, але, безумовно, тендітна відьма могла захистити його від будь-якої небезпеки.

Мені б таку впевненість!

Загалом, тихенько збираючись і в той же час лаючись на Сергія, я поглядала у бік вікна, щоб бути впевненою, що один чаклун-недоумок не шпурне в скло ще один камінь.

Обережно вийшовши на вулицю і про всяк випадок відваживши стусана Сергію (виключно з виховною метою), кивнула в бік лісу.

Чаклун щось буркнув, але відкрито обурюватися не став, чудово розуміючи, що як тільки у мене з'явиться привід, я звалю назад додому, а знову виманити мене на вулицю у нього навряд чи вийде.

- Завжди знала, що ти гад, - розповіла однокласникові.

- Якщо ти думаєш, що я почув щось нове, то це не так, - закотив очі він.

Ледве стримавшись, щоб не відважити хаму ще один стусан, поспішила в бік дерев.  Незабаром Марков вивів нас на невелику галявину і вказав на слід від черевика.

- Ось, - самовдоволено промовив він.

Я подивилася на відбиток, потім на гордого чаклуна і покрутила пальцем біля скроні.

- Ти його винюхувати зібрався?  – похмуро поцікавилась у нього.  — Так міг би одразу запросити котів, вони б тут носи в землі побрукали.

Сергію такий варіант чомусь не сподобався.

- Це ти в нас із перевертнями близько зійшлася, - огризнувся він.

Я щось не зрозуміла.

Це що за гидкі інсинуації на мій бік?

- Ти Владика не ображай, - порадила хлопцеві.  – Владик уразливий.  Знаєш, як він вампіра пазурами рвав.  У-у-у...

Для наочності потрясла кулаком перед обличчям Сергія.  Потім, не стримавшись, цим самим кулаком і засадила йому в щелепу.

Не сильно, ні.  Знову ж таки тільки в профілактичних цілях.

Але Марков не оцінив і тепер дивився на мене, як риба на мережу.

- Божевільна, - пробурмотів він.

Не бажаючи сперечатися з цією недалекою людиною, тільки гордо вип'ятила груди, ніби підтверджуючи, що так, ось вона така я, не найадекватніша, зате впевнена в собі і задоволена тим, що відбувається.

До речі щодо того, що відбувається...

- Ти нахрена мене сюди повів, на відбитки чобіт витріщатися?  - поцікавилася у Сергія.

Той тільки скривився, підвів мене ближче до сліду і почав пояснювати:

- Перевертні ходять непомітно, їх сліди дуже важко помітити.  Не дивись на мене так, я пробував, причому неодноразово.  Виходить, що це вампір...

- Або грибник, - сказала я.

Мене одразу заткнули.

- Висоцька, будь серйознішою!  – вигукнув Марков.

- І це каже людина, яка намагається вистежити вампіра, - відповіла я.  - Ну-ну, удачі...

Хлопець не перейнявся і голосно загарчав.

- До Рогова тобі ще далеко, - остудила я його запал.  - Ось там такий рик стояв...

Потихеньку заспокоюючись, Марков зробив коло по галявині, кілька разів ударивши кулаком стовбур клена.  Я ж мовчки раділа, що на місці деревця не моя скромна персона.

Рослину, звичайно, була шкода, але себе було шкода ще більше.

Вирішивши не знущатися більше над чаклуном, над яким життя і так періодично жартувала, все ж таки присіла на землю біля відбитка чобота і промовила:

- Це чоловік, або жінка з дуже великим розміром ноги.

Сергій, що підійшов до мене, відповідно кивнув, озирнувся і потягнув мене до виходу з лісу.

Чорт забирай, він що, запрошував мене сюди тільки для того, щоб показати цей чортовий слід?

- Ти дегенерат, - розповіла однокласнику.

- Істеричка, - не побажав залишатися в боргу той.

- Щоб ти спіткнувся, - мило посміхнулася я.

Посмішка стала ще милішою, коли Марков насправді зачепився ногою за якийсь корінь і полетів на землю.

- Ще й стерво, - буркнув він.

- Щоб ти... - почала я.

- Але стерво справедливе і гарне, - моментально зорієнтувався Сергій.

А він все ж таки піддається навчанню.

Коли ми вже підходили до лісового узлісся, я побачила когось, що крокує неподалік.  Потягнувши Сергія вбік, затягла його в кущі.  Хлопцю це місце не сподобалося, і він перебрався за стовбур дерева, тож довелося до нього приєднатися.

А біля лісу ходила Олівія Шарова. Білявка кудись поспішала, причому навіть не оглядалася, та й виглядала вона задумливою.

- Я її знаю, - прошепотіла на вухо Сергію.

- Це та дівчина, яка мала укус?  – так само тихо поцікавився хлопець.

Коротко кивнувши, продовжила спостерігати за однокласницею.

Ось вона нахилилася, підняла щось із землі і знову продовжила свій шлях.

- Олівія Шарова, - сказала Сергію, намагаючись не шуміти.

- Тупе ім'я, - відгукнувся той.

- Краще, ніж у тебе, - не змогла промовчати я.

Марков скривився, але сперечатися все ж таки не став, напевно, здогадавшись, що зараз не найкращий час. Натомість хлопець продовжив спостерігати за білявкою.

- Цікава дівчина, - промовила я, помітивши, що Олівія знову щось підібрала.  - А давай ти з нею зустрічатись почнеш?

Сергій аж закашлявся, коли почув таку безглузду пропозицію.

- Ти смерті моєї хочеш?  – прошипів він.

Ні на секунду не замислюючись, відповіла:

- Звісно.

Поки хлопця не зморив новий напад кашлю, вважала своїм обов'язком уточнити:

- Але це загалом.  А на даний момент нам треба дізнатися про неї якнайбільше, так що це ідеальний спосіб отримання інформації.

Звичайно, Марков був не в захваті, але погодитися йому довелося.  Проводячи поглядом дівчину, що віддалялася, він пробурмотів:

- Чому ти зустрічаєшся з гарним хлопцем, а я – з блідою білявкою?

- Хочеш помінятися?  - Не зрозуміла я.