Розділ 19: Театр спокути

Згущення вечірніх сутінків принесло в порт Лос-Анджелеса перші важкі краплі грозового дощу. Вони з глухим, металевим стукотом розбивалися об залізничні колії та іржаві дахи портових складів. Я сидів на пасажирському сидінні нашого «Харлея», а Семмі впевнено вів важкий байк крізь лабіринти занедбаних індустріальних провулків у самісіньке серце Східного пірсу.

Для нашого фінального кроку я обрав місце, де час зупинився ще років десять тому — старий кінотеатр «Оріон». Колись розкішна будівля в стилі неокласицизму тепер стояла з вибитими вікнами, забитими дошками дверима та напівзруйнованою неоновою вивіскою, що самотньо дивилася на брудну воду затоки. Навколо — лише закинуті пустирі та залізничний тупик. Це була ідеальна сліпа зона для колишнього копа: купа запасних виходів, довгі темні коридори і велетенський занедбаний зал глядачів, де кожен шурхіт віддавався луною.

Ми зайшли всередину через розбите вікно з боку службового двору. Семмі одразу рушив нагору — на стару кінопроекційну вишку, що височіла над залом. Звідти весь простір партеру і сцени проглядалися як на долоні. Він мовчки розчохлив свою гвинтівку, загнав патрон у патронник і завмер у густій темряві, перетворюючись на нашого невидимого ангела-охоронця.

Я ж пройшов у центр залу глядачів, сів на потерте крісло в десятому ряду, поклавши важкий «Кольт» прямо на коліна, і затягнувся сигаретою. Тонкий вогник вихоплював із темряви силуети обірваних оксамитових куліс на сцені.

Схема була готова. Годину тому я знову знайшов працюючий таксофон на заправці і зробив свій фінальний дзвінок прокурору Гаррісону. Назвав йому адресу «Оріона» і поставив жорстку умову: він має приїхати сам, без супроводу поліції першого класу, якщо хоче отримати оригінали звітів Департаменту юстиції. Прокурор погодився без вагань. Його машина мала прибути з хвилини на хвилину.

Але я ще не знав, що пружина, яку я так упевнено закручував, уже зірвалася з гальм.

Раптом важкі залізні двері головного фойє кінотеатру з пронизливим, іржавим рипом розчинилися навстіж, впустивши в будівлю шум портової зливи і бліде світло ліхтарів. Кроки. Вони не намагалися ховатися. Стук важких підборів під упевнений хрипкий голос віддавався від потрісканих стін кінотеатру.

— Рейнел! Я ж казав, що ти дурний приватний виродок! — Пронизливий, знайомий голос Сільвіо «Ножа» прогримів під високою стелею залу, змушуючи кажанів під дахом здригнутися.

Я не ворухнувся, продовжуючи спокійно тримати сигарету. З темряви центрального проходу з'явилися дві постаті. Попереду, хитаючись від утоми і жаху, йшла Елен Венс. На руках висіли залізні кайданки, а очі гарячково блищали від сліз. За її спиною, міцно тримаючи її за комір і втискаючи дуло важкого пістолета з глушником прямо їй у потилицю, йшов Сільвіо. Його біла пов'язка на плечі вже повністю просякла свіжою кров'ю, обличчя було перекривлене від болю та люті.

Сільвіо випередив прокурора. Він діяв як шалений пес Маретті: вихопив Елен прямо з поліцейської дільниці під час газетного хаосу і, використовуючи жорсткі методи синдикату, змусив її згадати всі мої старі поліцейські розмови про улюблені місця та засідки в порту. Вона здала «Оріон», щоб урятувати своє життя від його ножа.

— Стій там, Сільвіо, — низько, з хрипотою крикнув я з темряви десятого ряду, не піднімаючись із крісла. — Ще один крок — і твій Дон ніколи не побачить оригінали документів. Ти прийшов по папки Маретті? Вони не тут. Вони згорять у безпечному місці, якщо я не вийде звідси живим.

Сільвіо зупинився біля перших рядів, важко дихаючи. Його хижий погляд зі шрамом сканував ряди крісел, намагаючись точно вирахувати мою позицію в темряві.

— Мені начхати на твій блеф, Рейнел! — загарчав він, сильніше втискаючи сталеве дуло в потилицю Елен, від чого вона тихо зойкнула. — Дон Маретті дав мені час до заходу сонця. Сонце вже сіло. Якщо я не отримаю папку, мені все одно кінець. Але перед цим я зроблю решето з твоєї брюнетки, а потім переверну кожне крісло в цьому проклятому залі і знайду тебе! Викладай папери на сцену! Зараз же!

— Джек, благаю, віддай йому! — дико закричала Елен, і її голос зірвався на істеричний плач, що віддався луною від порожньої сцени. — Він уб'є мене! Він збожеволів, Джек!

Я повільно підвівся, тримаючи «Кольт» у правій руці, схований за спиною. Ставки в цій грі досягли абсолютного нуля. Сільвіо був загнаний у кут люттю власного боса, і розмовляти з ним про умови капітуляції було марно. Йому потрібна була кров.

Нагорі, на кінопроекційній вишці, почулося ледь помітне, тонке металеве клацання — Семмі «Професор» виставив приціл своєї гвинтівки точно на лоб Сільвіо, очікуючи моєї команди. Нам залишалося всього кілька секунд до того, як занедбаний кінотеатр перетвориться на фінальну сцену цього кривавого спектаклю, де закон, мафія і моя власна доля мали зійтися в останньому смертельному залпі.