Розділ 16: Свідок з «Вечірньої газети»
Запах фіксажу та оцту в маленькій фотолабораторії під сходами ставав дедалі ядухішим. Семмі акуратно витягував вологі глянцеві аркуші з ванночки, підвішуючи їх на тонку мотузку за допомогою дерев'яних прищіпок. Під блідим червоним світлом лампи на фотопапері чітко проступали копії банківських документів, таблиці транзакцій та суворе обличчя сенатора Берка.
Я стояв поруч, обілокотившись на косяк, і затягувався сигаретою. Тіло після нічної пригоди в шлюпці нило, але мізки працювали чітко. Оригінали документів — це залізна страховка, але якщо Маретті підніме на вуха всю корумповану верхівку поліції, нас із Семмі можуть просто помножити на нуль ще до того, як прокурор Гаррісон випише хоч один ордер. Мені потрібен був ще один хід. Хід, який змусить і копів, і мафію діяти обережніше.
— Копії готові, Джеку, — Семмі витер руки об фартух і подивився на мене крізь круглі окуляри. — Плівка висохне за півгодини. Що ти збираєшся робити з цим вибухонебезпечним добром? Прокурор — це добре, але бюрократична машина крутиться надто повільно, коли на кону три мільюони доларів синдикату.
— Мені потрібна преса, Сем, — я струсив попіл прямо в раковину. — Справжня, зухвала преса, яка не боїться пустити заголовок на першу шпальту до того, як його заблокує цензура мерії. У мене є один знайомий у «Вечірній газети» Лос-Анджелеса. Френк Мейсон. Ми з ним крутилися в одних забігайлівках, коли я ще носив значок. Він понад усе в житті любить дві речі: хороший віскі та сенсації, від яких у генерального прокурора починається гикавка.
Семмі замисел но почухав сиву щетину.
— Мейсон — хлопець тертий. Але якщо мафія пасе редакції?
— Френк зазвичай сидить у підвальному кабінеті друкарського цеху, ближче до вечора, коли готується нічний випуск. Туди можна зайти з боку розвантажувальної платформи під виглядом доставщика паперу чи звичайного роботяги. Якщо я передам ему дублікати цих фінансових звітів, Маретті вже не зможе просто прибрати мене. Вбивство єдиного свідка після публікації в пресі — це автоматичне підтвердження провини для сенатора Берка.
Я не став чекати, поки негативи остаточно висохнуть. Обережно зняв першу партію ще вологих копій найважливіших транзакцій, загорнув їх у щільний вощений папір і сховав у внутрішню кишеню Професорової фланелевої сорочки. Важкий «Кольт» звично ліг за пояс завеликих джинсів.
— Залишайся тут і тримай двостволку під рукою, Сем, — сказав я, закидаючи на плече ремінь кашкета. — Про цей будинок ніхто не знає, але якщо на вулиці з’явиться бодай один незнайомий автомобіль — стріляй без попередження. Зараз не той час, щоб бути ввічливим.
— Бережи себе, Рейнел, — глухо відповів Професор, замикаючи за мною важкі засуви дверей. — Квиток до пекла ти вже купив, дивись не отримай решту свинцем.
Будівля «Вечірньої газети» на розі П’ятої та Спрінг-стріт зустріла мене гуркотом гігантських друкарських станків, від якого вібрував навіть асфальт під ногами. Навколо пахло свіжою фарбою, дешевим клеєм та гарячим металом. Я обійшов головний вхід, де могли чергувати корумповані патрульні Маклейна, і прослизнув через задимлену рампу, де вантажники якраз закидали стоси вечірніх новин у кузови фургонів. У своїй фланелевій сорочці та трохи завеликих джинсах я виглядав тут як один із сотень простих портових роботяг чи працівників цеху, на якого ніхто не звертав уваги.
Кабінет Френка Мейсона містився в самому кінці напівтемного підвального коридору, прямо за стіною ротаційного цеху. На дверях блідо висіла табличка: «Редакція кримінальної хроніки».
Я зайшов без стуку. Френк сидів за заваленим паперами та недопалками столом, люто лупцюючи пальцями по клавішах старої друкарської машинки «Ундервуд». На його рукавах були натягнуті чорні тканинні нарукавники, а краватка була розпущена. Поруч стояв брудний кухоль із залишками холодної кави.
— Я зайнятий, приходь через годину, — кинув він, навіть не піднімаючи голови від аркуша.
— Навіть якщо я скажу, що приніс тобі головний некролог для політичної кар'єри сенатора Берка, Френку? — тихо промовив я, зачиняючи двері на засувку.
Мейсон замерз. Його палець так і залишився висіти над літерою «К». Він повільно підвів голову, прищурився крізь сигаретний дим і його очі за склом важких окулярів округлилися від подиву. Він впізнав мене миттєво, незважаючи на чужу сорочку та бруд на обличчі.
— Рейнел... — Френк швидко підвівся, підбіг до вікна, що виходило на рівні тротуару, і засмикнув брудні жалюзі. — Ти з'їхав глузду? Тебе шукає все детективне бюро міста! Твоя пика на кожній першій шпальті! Кажуть, ти влаштував побоїще в банку і перерізав горло Клейтону!
— Ти ж знаєш, що це брехня, Френк, — я підійшов ближче, дістав із внутрішньої кишені пакунок із вощеного паперу і кинув його прямо на його «Ундервуд». — Клейтона прибрали люди Маретті. Вони шукали ось це. Розгортай.
Мейсон тремтячими від збудження пальцями розірвав папір. Коли он витягнув ще вологі фотокопії і почав вчитуватися в сухі цифри фінансових звітів, де чорним по білому було розписано, як Дон Маретті фінансує передвиборчу кампанію майбутнього мера, його обличчя стало блідим, як газетний лист.
— Боже мій, Джеку... — Френк схопив ротом повітря, наче риба, викинута на лід. — Це... це ж підірве все місто. Це чистий динаміт. Якщо я пущу це в нічний випуск, сенатора розірвуть на шматки до обіду.
— Саме для цього я тобі їх і приніс, друже, — я вперся долонями в його стіл, дивлячись журналісту прямо в очі. — Це копії. Оригінали заховані в такому місці, про яке ніхто не знає. Я вже запустив гру з прокуратурою. Але мені потрібен розголос. Якщо Маретті або Маклейн спробують заткнути мені рота кулею, цей матеріал має вийти у світ. Це твоя найкраща стаття в житті, Френку. І моя єдина страховка від бетонних калош.
Мейсон дивився на папери, потім на мене, і в його очах боровся смертельний страх із професійним азартом справжнього репортера. Він розумів, що робить крок у те саме пекло, куди я вже купив квиток.