Розділ 12: Стара пристань

Доки Елен Венс гарячково міркувала у своєму розкішному номері, як позбутися сержанта Керрі, інший гравець цього кривавого квартету вже діяв на випередження. Лейтенант Том Маклейн сидів у кабінеті детективного бюро, оточений хмарами сигаретного диму та порожніми паперовими склянками з-під кави, і його прожжений поліцейський нюх підказував: брюнетка з «Амбасадора» щось приховує.

Він ще раз перечитав рапорт Керрі про те, як Елен Венс «тремтіла від жаху» і звинувачувала сенатора Берка. Все виглядало надто гладко, надто бездоганно. Розумні жінки з вищого світу не панікують так відкрито, якщо у них немає запасного плану. Маклейн зняв слухавку і викликав капітана портової поліції. Його детективи першого класу вже почали піднімати архіви телефонних підключень, і лейтенант вирішив особисто проконтролювати готель.

Він приїхав до «Амбасадора» якраз у той момент, коли Елен Венс, використавши свій найкращий акторський арсенал — раптову «істерику та напад ядухи» — змусила недосвідченого сержанта Керрі кинутися до готельної аптеки на першому поверсі за ліками. Коли Маклейн піднявся на третій поверх, номер 314 був порожнім, а важка оксамитова штора на панорамному вікні все ще гойдалася. Елен вислизнула через службовий ліфт для білизни.

— Вона втекла, лейтенанте! — вигукнув блідий Керрі, забігаючи в кімнату з коробкою заспокійливого в руках.

— Я бачу, Керрі, — Маклейн спокійно загасив сигарету об край позолоченої попільнички. — Вона пішла на зустріч із Рейнелом. Оголошуй тривогу для всіх патрулів першого класу в районі набережної та доку. Вони збираються десь у порту, там найлегше сховати кінці у воду.

Я прибув на стару пристань номер дев'ять за двадцять хвилин до призначеного часу. Портовий район у цей час занурювався в густий, липкий туман, який з'їдав бліде світло рідкісних ліхтарів і робив звуки глухими, наче обмотаними ватою. Пристань давно була занедбана: старі дерев'яні палі посіріли від солі та часу, напівзгнилі дошки настилу небезпечно прогиналися під ногами, а з води доносився важкий запах тріски, іржі та мазуту.

Мій «Харлей» стояв схований у глибині розбитого елінгу за сотню ярдів звідси. Я перевірив свій «Кольт» за поясом джинсів — шість свіжих патронів від Семмі давали вагоме відчуття впевненості. Папку з документами Департаменту юстиції я тримав під фланелевою сорочкою, притискаючи її ліктем.

Я вибрав ідеальну позицію для засади — напівзруйновану будку старого доглядача причалу в самому кінці настилу. Звідси весь пірс проглядався як на долоні, а темрява всередині будки надійно приховувала мій силует.

Час минав повільно, наче застиглий мазут. Раптом крізь гуркіт далеких портових кранів я почув низький, знайомий звук мотора. З туману, повільно вимикаючи фари, виїхав великий чорний автомобіль.

Моє серце зробило важкий поштовх, а пальці автоматично лягли на холодну рукоятку «Кольта». Це був не жовтий таксі, на якому мала б приїхати Елен. Це був важкий, масивний чорний «Каділлак» Сільвіо «Ножа».

Машина зупинилася біля самого початку дерев'яного настилу. Двері відчинилися з глухим стукотом. Першою з салону вийшла Елен Венс. На її плечах було накинуте дороге хутряне манто, яке мало дивний вигляд у цьому брудному портовому кутку, а обличчя було блідим, як крейда. Але вона була не сама.

Слідом за нею з машини з'явився Сільвіо. Його темний плащ ліниво колихався від морського вітру, а фетровий капелюх кидав густу тінь на обличчя зі шрамом. У руці він тримав важкий автомат «Томпсона», недбало опустивши ствол до землі. За його спиною з машини висипали ще двоє бойовиків у сірих плащах із піднятими комірами.

Елен Венс виявилася хитрішою, ніж я думав. Вона не просто погодилася на мою зустріч — вона здала координати пристані Сільвіо, вирішивши обміняти мою голову на свою безпеку та частку від мільйонів Дона Маретті.

— Рейнел! — Гучний, хрипкий голос Сільвіо розірвав туманну тишу пірсу, віддавшись луною від залізних бортів далеких барж. — Виходь, щуре! Твоя брюнетка привела нас на побачення. Ти непогано побігав містом, але тут твій квиток закінчується. Віддай папку Маретті, і, обіцяю, ми пустимо тобі кулю в голову одразу, без бетону на ногах. Це хороша пропозиція для приватного невдахи.

Елен стояла поруч із ним, міцно стиснувши пальцями краї манто, і її очі гарячково сканували темряву пірсу, намагаючись знайти мою схованку. Вона мовчала, але в її погляді читався лише один холодний розрахунок — вижити будь-якою ціною.

Бойовики в сірих плащах повільно рушили по дерев'яному настилу вперед, розходячись у різні боки, тримаючи пістолети натовпом. Дошки під їхніми кроками рипіли, і цей звук відраховував останні секунди моєї безпеки.

Я опинився затиснутим на самому кінці пристані. Попереду — троє озброєних вовків синдикату та жінка, яка продала мене двічі за добу. Позаду — холодна, чорна вода океанської затоки, звідки не було вороття. А в моєму «Кольті» було всього шість патронів проти їхніх автоматів. І тепер кожний подих міг стати останнім.