Розділ 11: Невидимий ворог

Поки я стояв у вогкій прохолоді готельної бойлерної, міцно притискаючи до вуха чорний навушник службового апарату, на вулицях Лос-Анджелеса розгорталося зовсім інше полювання. Тепер я знав, що Елен грає за власними, смертельними правилами, але для решти кримінального світу я залишався єдиною мішенню.

Дон Маретті рвав і метав. Новина про те, що якийсь дрібний приватний детектив з бульвару Сансет не просто вислизнув із заблокованого сховища банку, а ще й прихопив із собою компромат усього його життя, поставила на вуха весь синдикат. Чорні «Шевроле» та важкі «Каділлаки» мафії лавиною розтеклися по місту. Бойовики Сільвіо «Ножа» прочісували портові забігайлівки, дешеві цілодобові бари, занедбані мотелі на околицях та сумнівні гральні кубла, де зазвичай переховувалися невдахи з моїм профілем.

Вони зазирали під кожен капелюх, перевертали догори дриґом ліжка в готелях для далекобійників, сували під ніс барменам мою стару фотографію та обіцяли солідні пачки зелених за будь-яку зачіпку. Але Лос-Анджелес ніби проковтнув Джека Рейнела. Мій старий «Форд» надійно зник серед гігантських вантажівок на нафтобазі, костюм перетворився на попіл у грубці Семмі, а сам я зараз перебував у сліпій зоні, де мене не очікували побачити ні копи, ні мафіозі — під землею, прямо під ногами у сержанта поліції, який охороняв Елен.

— Я повторюю ще раз, міс Венс, — пролунав у слухавці сухий, механічний голос невідомого замовника з детективного агентства. Від його спокою мені стало не по собі. — Не влаштовуйте істерик. Ви сидите в розкішному номері під захистом мундирів Каліфорнії, а Рейнела зараз шукає кожен стрілець Маретті. Його не знайде ніхто, крім патологоанатома. Мої люди вже контролюють ситуацію. Очікуйте.

Клац.

Короткі гудки в навушнику боляче вдарили по барабанній перетинці. Елен кинула трубку на тому кінці дроту. Розмова закінчилася, залишивши мене в гулкій тиші підвалу сам на сам із заплутаним клубком зради.

Я повільно опустив слухач, але не поспішав знімати затискачі-«крокодили» з мідних контактів лінії 314. Пальці міцно стискали холодний корпус апарату. Розумна, розважлива сука. Вона найняла мене як смертника, розраховуючи, що хлопці Маретті приберуть мене прямо в банку, а компромат на сенатора Берка тихо перейде до її таємничих партнерів з іншого детективного агентства. Тепер, коли план тріщав по швах, вони збиралися ліквідувати мене, щоб закрити питання назавжди.

Я дістав із кишені фланелевої сорочки Семмі сигарету, але вчасно схаменувся і сховав її назад — вогник запальнички чи запах тютюну в підвалі готелю могли привернути непотрібну увагу обслуговуючого персоналу.

Потрібно було діяти на випередження. Раз Елен так панічно боїться мого виходу на світло, значить, я маю підштовхнути її до краю. Телефонний апарат Семмі мав одну корисну функцію — маленьку червону кнопку зустрічного виклику, яка дозволяла подати сигнал прямо на апарат у номері в обхід будь-яких комутаторів.

Я закинув шкіряну сумку на плече, перевірив рухом пальців важкий «Кольт» за поясом джинсів і рішуче натиснув на кнопку.

В навушнику почувся довгий, напружений гудок. Нагорі, у розкішній вітальні з перськими килимами, мармуровий апарат знову замовчав і подав голос. Я уявив, як Елен здригнулася, а сержант Керрі з підозрою повернув голову в бік столика з червоного дерева.

Трубку зняли майже миттєво.

— Алло! Хто це? — Голос Елен тремтів від прихованої люті та страху. Вона думала, що це знову її таємничий замовник.

Я витримав паузу довжиною в три глибокі вдихи, слухаючи її переривчасте дихання, а потім заговорив — тихо, низько, з  хрипотою, від якої у рокових красунь зазвичай перехоплювало подих.

— Привіт, ангел мій, — промовив я, і в навушнику чітко почулося, як вона судорожно ковтнула повітря. — Твій поштовий голуб повернувся. І знаєш що? Він навчився читати.

— Джек... — це був навіть не голос, а блідий, ледь чутний шепіт. — Це ти? Де ти? Копи... тут поліція, Джек! Вони шукають тебе!

— Я знаю, хто мене шукає, Елен. Маретті перериває кожен бар у місті, а твої друзі з детективного агентства вже пообіцяли зробити з мене рибний корм. Ти непогано все придумала з сенатором Берком та трьома мільйонами доларів мафії. Жалюгідні п'ятнадцять тисяч за квиток до пекла, так? Тільки от квиток виявився в мене, а в пекло зараз відправишся ти.

— Джеку, благаю, вислухай мене! — Вона заговорила гарячково, ковтаючи слова, напевно, озираючись на двері, де сидів Керрі. — Мене змусили! Вони погрожували мені! Я не хотіла тебе підставляти, клянуся! Папка... де папка, Джек? Вони вб'ють мене, якщо я не віддам її!

— Папка в надійному місці, Елен. Там, де її не дістануть ні твої нові господарі, ні Сільвіо. А тепер слухай мої умови, і не дай боже тобі схибити. Через годину ти вийдеш із готелю. Мені начхати, як ти позбудешся свого сержанта — увімкни свою жіночу хитрість, ти це вмієш. Ти приїдеш сама на стару пристань номер дев'ять у порту. Без хвоста. Якщо я побачу хоч один чорний «Шевроле» або поліцейську мігалку — папери сенатора Берка завтра вранці будуть на столі у генерального прокурора штату. Ми домовилися?

Вона мовчала кілька секунд. У навушнику було чути, як далеко на вулиці глухо виють міські сирени.

— Договорилися, Джеку... Я приїду, — тихо відповіла вона.

Я висмикнув затискачі з контактів, гасячи лінію, і швидко сховав службовий слухач у сумку. Гра почалася. Тепер залишалося найважче — вибратися з цього підвалу підземним колектором, дістатися до «Харлея» Семмі і встигнути до порту раніше, ніж мої вороги зрозуміють, що я перехопив ініціативу.