Розділ 10: Сліпа зона комутатора

Дістатися до «Амбасадора» на старому «Харлеї» Семмі було правильним рішенням. Важкий, низький гуркіт мотора класичного байка в портовому районі нікого не дивував, а шолом-казанок і великі пилозахисні окуляри надійно приховували моє обличчя від випадкових патрульних. Я залишив мотоцикл за три квартали від готелю, у затінку між торговими рядами цілодобового ринку, і далі пішов пішки, тримаючи в руці потерту шкіряну сумку лінійного монтера.

Завдання здавалося майже нездійсненним. Парандий вхід «Амбасадора» відпадав одразу: там швейцари знали в обличчя кожного чистильника взуття, а через дорогу все ще висіла на хвості чорна «Шевроле» Сільвіо. Чорний хід теж був закритий — Маклейн виставив там двох озброєних сержантів у формі, які ліниво палили, але уважно сканували очима кожного, хто наближався до дверей службового входу. Поліція Лос-Анджелеса вміла тримати периметр, коли справа пахла гучним політичним скандалом.

Я повільно пройшов повз готель по протилежному боці вулиці, накинувши ремінь сумки на плече і вдаючи, що уважно вивчаю схему проводів на дерев'яному стовпі. Мені потрібна була сліпа зона. Слабке місце будь-якої великої будівлі тих часів — це вузли комунікацій, які виходили за межі офіційного очікування охорони.

І я його знайшов. За п'ятдесят ярдів ліворуч від будівлі готелю, прямо на тротуарі біля стіни пральні, знаходився важкий чавунний люк із рельєфним написом «Pacific Telephone & Telegraph Co». Навколо нього стояли три смугасті загороджувальні стійки — мабуть, міські служби проводили тут плановий ремонт кабелів ще до того, як банківське сховище перетворилося на бійню.

Патрульні копі дивилися на двері готелю. Бандити в чорному «Шевроле» дивилися на вікна третього поверху. На брудного робітника, який підійшов до ремонтного люка, ніхто навіть не повернув голови.

Я спокійно, без метушні, зачепив важку чавунну кришку спеціальним металевим гаком із сумки Семмі і з глухим скреготом відсунув її вбік. Спустився по іржавих сталевих скобах униз, у прохолодну, сиру темряву підземного колектора, і затягнув кришку назад за собою, залишаючи на поверхні лише тонку смужку денного світла.

Підземний хід зустрів мене гудінням товстих телефонних магістралей і стійким запахом сирої цегли. Лос-Анджелес під землею нагадував гігантське залізобетонне павутиння. Я увімкнув маленький кишеньковий ліхтарик і пішов уздовж товстої зв'язки кабелів, обмотаних засаленою ізоляційною стрічкою. За моїми розрахунками, цей тунель мав привести мене прямо до розподільчого щита в підвалі «Амбасадора».

Через п'ять хвилин уперся в залізні решітчасті двері, які відокремлювали міську мережу від підвальних приміщень готелю. Замок тут був старий, англійський. Я дістав із сумки Професора тонку сталеву відмичку, пару разів повернув її всередині замкової щілини, слухаючи тонке клацання сувальд, і двері тихо піддалися.

Я опинився в напівтемному, гулкому приміщенні бойлерної «Амбасадора». Тут шалено шуміли гігантські парові котли, що забезпечували готель гарячою водою, і цей шум ідеально маскував мої кроки. Світло було тьмяним, жовтим. Я пройшов повз важкі труби, обмотані азбестом, і в самому кутку, за масивною залізобетонною колоною, знайшов те, заради чого ризикував життям — велетенську сталеву шафу, до якої сходилися тисячі тонких різнокольорових дротів. Це був головний розподільчий щит готелю.

Я відкрив дверцята шафи. Семмі не збрехав — тут панував зразковий німецький порядок, який залишився ще з часів будівництва. На кожній телефонній парі висіла маленька пластмасова бірка з номером кімнати.

Я швидко повів пальцями по рядах. Триста дванадцять... триста тринадцять... триста чотирнадцять. Ось вона, лінія Елен Венс.

Мої руки діяли автоматично, згадуючи старі навички з часів роботи в поліцейському управлінні. Я дістав із сумки важку трубку-слухач Семмі, обережно, щоб не замкнути лінію і не викликати тріск на тому кінці дроту, зачепив мідні затискачі-«крокодили» прямо за оголені контакти пари 314.

Приставив круглий чорний навушник до вуха. Спочатку в мембрані панувала повна тиша, яка порушувалася лише ледь помітним статичним гудінням далекої лінії. Але вже за хвилину почулося чітке, металеве клацання — Елен підняла мармурову трубку у своєму розкішному номері нагорі. Потім пролунав короткий шурхіт диска, що крутився. Вона набирала номер у обхід готельного комутатора, використовуючи пряму лінію для особливих клієнтів.

Я затамував подих. Серце калатало у грудях, синхронізуючись із довгими гудками в навушнику.

На тому кінці дроту зняли трубку. Голос, який відповів Елен, пролунав настільки несподівано і чітко, що я мимоволі сильніше стиснув сталевий корпус службового апарату. Це був не Дон Маретті. І це був не сенатор Берк.
Детективне агентство, слухаю вас, — пролунав сухий, холодний голос, який я ніколи раніше не чув.

— Це Елен, — швидко, майже зриваючись на хрип, прошепотіла вона в трубку, і я уявив, як її пальці зі смарагдовим перснем зараз до крові стискають мармур. — У мене в номері сидить сержант Керрі. Маклейн обставив мене охороною, як останню повію. Вони знають про Джека Рейнела. Його фотокартка на першій шпальті ранкових газет.

— Спокійно, міс Венс, — відповів холодний голос. — Рейнел — дрібна риба. Він довго не пробігає. Люди Маретті вже спалили його портовий склад. Ситуація під контролем.

— Нічого не під контролем! — Елен майже кричала в трубку, намагаючись стримувати звук, щоб її не почув сержант у вітальні. — Якщо Рейнел прийде сюди з кейсом, або якщо копи візьмуть його живим, він викладе Маклейну все про папки Департаменту юстиції! Ви обіцяли мені безпеку і частку від мільйонів Маретті! Якщо Джека не приберуть найближчі дві години, я сама піду до Маклейна і розкажу, хто насправді замовив це побоїще в банку!

Я замерз під залізобетонною колоною бойлерної, слухаючи, як у моєму навушнику розгортається справжня картина заколоту. Розумна, хитра сука Елен не просто виконувала прохання сенатора — вона грала у свою власну, смертельну гру, продаючи компромат третій силі за мільйони доларів синдикату. А я був просто гарматним м'ясом, яке мало згоріти в цій схемі.