Розділ 8: Старий притулок на околиці

Нічний Лос-Анджелес зустрів мене мерехтінням неонових вивісок та вологим портовим туманом, який ліниво розповзався по асфальту. Мій старий «Форд» мірно бурчав двигуном, але я кожною клітиною тіла відчував, що ця машина тепер — рухома мішень. Дорожня поліція та патрульні капітанії напевно вже отримали орієнтування на мої номери, а хлопці Маретті на своїх чорних Шевроле прочісували центральні квартали. Мені потрібно було терміново зникати з радарів.

Перш ніж їхати на окраїну, я зробив коротку зупинку в глухому, неосвітленому завулку неподалік від залізничної станції. Залишати сталевий кейс у машині було не можна. Я витягнув папку з документами Департаменту юстиції з-під сорочки — папір був злегка вологим від мого поту — і переховав її у глибоку внутрішню кишеню піджака. Сама папка була моїм єдиним щитом і страховкою в цій грі. А от порожній хромований кейс, який так наполегливо шукав Сільвіо «Ніж», я вирішив сховати. Я загорнув його в стару засалену ганчірку, якою зазвичай витирав масло в багажнику, і заштовхав глибоко під іржаві залізні листи закинутого дренажного колектора біля залізничного насипу. Якщо хтось і знайде його там, то подумає на звичайний металобрухт.

Тепер «Форд». Я проїхав ще кілька миль у бік промислової зони Східного Лос-Анджелеса і залишив машину на забитій вщент цілодобовій парковці для далекобійників позаду нафтобази. Серед десятків величезних замурзаних вантажівок мій непомітний седан просто розчинився.

Далі я йшов пішки. Майже три милі через залізничні колії, повз одноповерхові бідні квартали, де з вікон доносився брудний джаз та крики п'яних суперечок. Кінцевою точкою мого маршруту був старий дерев'яний будинок на самому краю міста, де закінчувалися ліхтарі і починалися пустирі. Тут жив Семмі «Професор» — мій давній приятель, з яким ми не бачилися добрих чотири роки. Колись, ще до того, як я вилетів з поліції, ми разом служили в управлінні. Семмі був геніальним експертом по балістиці, але його занадто чесний характер і любов до міцного шотландського віскі швидко перетворили його на відставника. Тепер він жив один, ремонтував старі мисливські рушниці для місцевих і тримався подалі від міської метушні.

Я підійшов до порогу і тричі коротко стукнув у темні двері. За вікном одразу почувся шурхіт, а потім клацання затвора двостволки. Семмі ніколи не втрачав пильності.

— Хто там в таку пору? — пролунав знайомий хрипкий голос.

— Це Джек, Сем. Джек Рейнел. Прибери свій дробовик, якщо не хочеш зробити в мені зайву дірку.

Двері миттєво відчинилися з рипом. На порозі стояв кремезний чоловік років п'ятдесяти в розтягнутому сірому светрі та з густою сивою щетиною на обличчі. Його очі за склом круглих окулярів спочатку розширилися від подивку, а потім його обличчя розпливлося в широкій, щирій посмішці.

— Джеку! Проклятий ти син, живий! — Семмі схопив мене за праве плече і буквально затягнув усередину будинку, замикаючи засув. — Ну й вигляд у тебе... Наче тебе пропустили через м'ясорубку разом із твоїм чепурним костюмом.

У будинку Семмі пахло порохом, збройовим мастилом, затишком і... чимось неймовірно смачним. На чавунній печі в кутку кухні шкворчала велика сковорода.

— Ти якраз вчасно, друже, — Семмі плеснув мене по спині, забираючи мій брудний капелюх. — Я тут якраз розігрівав вечерю. Товсті свинячі реберця в гострому маринаді та смажена картопля з цибулею. Сідай за стіл, твої очі світяться від голоду, як у портового кота.

Я з полегшенням опустився на важкий дерев'яний стілець. Вся напруга останніх годин — стрілянина в банку, втеча по даху прибудови, холодний погляд Сільвіо — на мить відступила, розчиняючись у теплі цієї бідної, але безпечної кімнати.

Семмі виставив на стіл велику тарілку з гарячими, соковитими реберцями, від яких ішов запаморочливий аромат, і дістав із шафи пузату, наполовину повну пляшку бурштинового шотландського віскі «Лагавулін». Він щедро, на три пальці, хлюпнув алкоголь у дві товсті склянки.

— За твое повернення з пекла, Джеку, — Семмі підняв свій бокал.

Ми випили. Важке, торф'яне віскі приємно обпалило горло і теплом розлилося по шлунку, миттєво розслабляючи занімілі м'язи. Я схопив виделку і з жадібністю взявся за м'ясо. Реберця були ідеальними — соковитими, з хрусткою скоринкою, саме такими, про які мрієш, коли в кармані порожньо, а на хвості мафія.

Семмі уважно спостерігав за мною, попиваючи свій віскі. Він був занадто досвідченим копом, щоб не помітити мого стану. Його погляд затримався на закривавленому і замазаному мастилом рукаві моєї сорочки та на тому, як нервово здригалися мої плечі від кожного шурхоту вітру за вікном.

— Ну, викладай, Рейнел, — тихо сказав Семмі, підливаючи ще віскі в мій бокал. — Ти не з'являвся чотири роки, а зараз прийшов посеред нічі пішки, брудний, злий і зі свіжим пороховим нагаром на пальцях. У що ти знову вляпався?

Я зробив ще один ковток, дивлячись на гру вогню в склянці. Папка з компроматом на сенатора Берка та Дона Маретті важко тиснула мені на груди через внутрішню кишеню. Мені шалено хотілося виговоритися, але я знав: чим менше Семмі знає про ці документи, тим довше він проживе. Ця таємниця вбивала кожного, хто до неї торкався.

— Та так, Сем... Потрапив у невеликі неприємності по роботі, — я постарався відповісти якомога невимушеніше, криво посміхнувшись. — Взяв одне дрібне замовлення на стеження, а там виявилися замішані хлопці з порту. Ну, ті, що тримають підпільний тоталізатор Біг Лу. Довелося трохи помахати кулаками і навіть двічі вистрілити в повітря, щоб відчепилися. Зараз вони шукають мою машину, тому мені потрібно просто пересидіти десь пару днів, поки вляжеться пил. Допоможеш старому напарнику?

Семмі прищурився, дивлячись на мене крізь окуляри. Він явно відчував, що я договорюю далеко не все, і мої «невеликі неприємності» пахнуть чимось набагато більшим, ніж розборки з портовими негідниками. Але стара поліцейська дружба та вірність слову важили для нього більше за будь-які підозри.