.

Оксана завжди любила старовинні речі. Її майстерня пахла машинним мастилом, деревом та часом (якби час міг пахнути, він би пах саме так). На полицях тікали, цокали й дзвеніли десятки годинників, кожен зі своєю історією, кожен зі своїм ритмом.

Її любов до годинників народилася в дитинстві. У діда в селі, в старій хаті, що пахла яблуками та димом, стояв величезний підлоговий годинник з дерева темного, як вишневий компот. Кожної години він співав низьким, гудучим голосом, що розливався по кімнатах. Бом-бом-бом. І маленька Оксана завмирала, слухаючи.

Дід казав, що цей годинник старший за нього самого. Що його зробив прадід власними руками. Що дерево для нього вирубали в особливому місці в лісі, де час тече інакше.

Оксана вірила. Вона сиділа біля годинника цілими днями, дивилася, як повільно рухається маятник — туди-сюди, туди-сюди — наче серце часу. Слухала цокання механізму всередині та уявляла, що кожен удар переносить її кудись. У минуле, де її прабабуся танцює на весіллі. Або в майбутнє, де вона сама вже доросла.

Коли діда не стало, годинник перестав ходити. Ніхто не зміг його полагодити. Мама хотіла виставити на горище, бо лише “займає місце”. Але Оксана заплакала так, що їй дозволили забрати його до себе. Він досі стояв у кутку її майстерні — німий, завмерлий у часі. Але вона знала: одного дня вона дасть йому нове життя, поверне голос. І тоді, можливо, знову почує той дзвін, що відкриває двері між часами.

Вона стала годинникаркою всупереч усім. Батьки хотіли, щоб донька вивчилася на економіста — “жіноча професія, стабільна робота”. Подруги не розуміли, навіщо їй ця “чоловіча справа”. Навіть майстер, у якого вона вчилася, спочатку сумнівався: “Дівчата не витримують — надто тонка робота, потрібне терпіння”.

Але Оксана на диво трималася. Бо для неї це було не просто ремонтом механізмів. Кожен годинник приносив своє життя, свою історію: дідусів подарунок онуку, весільний презент, спадок від прабабусі. І вона відчувала — ремонтуючи годинник, вона повертає людям не просто річ. Вона повертає їм час. Спогади. Зв’язок із тими, кого вже немає.

За вісім років роботи Оксана стала однією з небагатьох кращих годинникарів. Клієнти їздили до неї з усього міста. Бо вона чула серцебиття механізмів. Розуміла їхню мову. І могла полагодити навіть те, що інші вважали безнадійним.

Того грудневого вечора, коли за вікном кружляв перший сніг, до неї завітав дивний клієнт. Літній чоловік у старомодному пальті поклав на стіл важку коробку.

— Це годинник мого діда, — сказав він. — Ніхто не зміг його полагодити. Кажуть, ви — найкраща.

Оксана обережно відкрила коробку. Всередині лежав кишеньковий годинник зі срібла, з вигравіюваними на кришці сніжинками. Коли торкнулася його, відчула дивне тепло — наче годинник був живим.

— Дід казав, що це не прості годинники, — додав чоловік, уже стоячи у дверях. — Але я не повірив. Можливо, ви це зʼясуєте…

І зник у сніжній завірюсі.

--------

Оксана просиділа над годинником до опівночі. Механізм був неймовірно складним — такого вона ще не бачила. Шестерні переплітались у химерний візерунок, наче хтось спеціально заплутав час у вузли.

Вона знайшла проблему — одна з маленьких шестерень тріснула. Мікроскопічна тріщина, але достатня, щоб зупинити весь механізм. Довелося виточити нову шестерню з латуні, обережно підігнати кожен зубець під мікроскопом, відполірувати до дзеркального блиску. Робота ювелірна, кропітка. Пальці німіли, очі пекли від напруги.

Нарешті, коли вона встановила її та обережно завела механізм, годинник ожив. Стрілки рушили. Але сталося щось дивне. Вони не просто йшли вперед — вони почали крутитися назад. Все швидше й швидше… А всередині механізму щось клацнуло, наче замок, що відчиняє двері.

На зворотній стороні кришки виявилося крихітне гравіювання, якої вона раніше не помітила: “Для тих, хто шукає втрачене”.

Раптом кімната наповнилася сяйвом. Оксана затамувала подих. Наступної миті вона стояла на тому ж місці, але майстерня мала інший вигляд. Інші годинники на полицях. Інший сніг за вікном — товстіший, білішим. І календар на стіні показував… грудень 2019 року.

— Що за…? — прошепотіла вона.

Серце калатало так голосно, що, здавалося, заглушало всі годинники разом. Оксана обернулася навколо себе — та сама майстерня, але ніби з паралельного світу. Ось полиця, де зараз стоять її інструменти — а тут вони чужі. Ось стіл — але на ньому інші папери, інший безлад.

«Це неможливо», — подумала вона. Раптом здогадка вдарила, як блискавка: «Дідів годинник!... Він казав, що час тече інакше. Він казав…»

Вона знову глянула на срібний годинник у своїй руці. Стрілки повільно оберталися назад. «Для тих, хто шукає втрачене».

І тоді її накрила радість. Чиста, дитяча, приголомшлива радість. Як тоді, коли вона сиділа біля дідового годинника і мріяла подорожувати в часі. «Нарешті, здійснилося!  — подумала, всміхаючись крізь сльози. — Дід не брехав».

Руки тремтіли від хвилювання. Що це означає? Скільки вона тут пробуде? Як повернутися? Але страху не відчувала, лише дивовижне, п’янке відчуття дива.

Двері майстерні відчинилися, увійшов чоловік. Високий, у сірій куртці, зі снігом на темному волоссі. Він здивовано зупинився, побачивши її.

І світ завмер.

Оксана дивилася на нього й не могла відвести погляду. Ніби щось клацнуло всередині, як у тому годиннику. Наче всі шестерні її життя раптом стали на свої місця, і механізм запрацював так, як мав з самого початку.

Незнайомець теж застиг. Його сірі очі дивилися на неї з таким здивуванням, наче він щойно побачив щось неймовірне. Щось, чого шукав все життя, навіть про це не здогадуючись. 

Сніжинки на його волоссі танули повільно. Оксана побачила, як крапельки води блищать у світлі лампи. Як він ковтнув, намагаючись відновити дихання. Як міцно стиснув щось у руці, наче боявся втратити рівновагу.