РОЗДІЛ 25 ЕММА

— Мамо, я дома, — пересуваю через поріг численні пакунки з логотипами модних дорогих брендів і полегшено знімаю височенні підбори, у котрих довелось проходити половину дня. Ноги болять нестерпно. Я сідаю на край тумби, розтираю м’язи. Мама з рушником в руках показується з кухні. Одразу чіпляється за дорогі речі на мені, потім підозріло коситься на пакети.
— Що за вигляд? — без вітання закидає розпитуваннями. Довгі пальці нервово перебирають тканину рушника. — І що за подарунки ти принесла?
— Чому одразу подарунки? — розчаровано стогну.
— Ну, хіба магазин пограбувала! У нас близько немає грошей на подібні витрати. Ні ти, ні я їх не заробили. Отже, залишається один варіант: ти знайшла багатого покровителя.
— Кошти на новий одяг позичила моя знайома Ольга Босманова, відомий мережевий блогер нашої країни. Я зобов’язана відповідати діловому дрескоду, оскільки сьогодні пройшла конкурс на посаду помічниці генерального директора компанії «Даві».
— Не чула про таких, — робить крок вперед. — Ні про Ольгу, ні про «Даві».
— З Олею я випадково познайомилась. А Давид Романович займається пошиттям елітної постільної білизни і доволі відомий за кордоном. Працювати в його фірмі — це один шанс з тисячі. Я не можу його втратити.
— А гідність свою? Чи переступити через себе так само легко, як новій подрузі позичити тобі купу грошей?
Я закатую очі, підводжусь на ноги, обіймаю найріднішу людину.
— Матусю, я абсолютно нічого поганого не роблю. Не хвилюйся, будь ласка. У мене тепер буде гідна заробітна плата, неймовірний досвід роботи і ще новий шеф визнав мій талант.
— Талант?
— Так, я гарно малюю, я вчуся на дизайнера. Дуже прошу: не обламуй мої крила.
— Ти справді чемно поводишся?
— Можеш гордитися своєю дочкою.
— Добре, Еммо. Тільки пообіцяй не ночувати за межами дому. Я не прихильниця пліток і дуже не хочу, аби сусіди перемивали нам кісточки.
— На жаль, — одразу тушуюсь, ховаючи очі. — Однією з умов є те, що я житиму в квартирі Босманова.
— Еммо!
— Ма, у нього сім’я, мені виділять окрему кімнату. Чесно-чесно!
Ненька опускається на тумбу, на якій перед тим сиділа я, розтирає по щоках вологу, докірливо хитає головою.
— Одумайся, дівчинко моя. Який хлопець потім захоче на тобі одружитись? Переконана, недолугий Сашко також проти.
— Навпаки, він схвалив рішення, оскільки довіряє і впевнений в моєму ідеальному вихованні.
Вана супиться, довго докоряє, але врешті-решт здається.
Матусині теплі обійми зігрівають стривожене серце із середини. Ні, я не збрехала, а лише трішечки прикрасила правду.
Не з’їсть ж мене Давид. І ми обов’язкової спрацюємось.
Після «благословення» настрій підіймається вгору. Решту вечора я займаюсь речами. Зі старого одягу кидаю у валізу лише три футболки, тонкий літній спортивний костюм, кілька комплектів білизни, улюблений шовковий халатик і домашні капці з милими пухнастими кульками. Мама раз за разом навідується у кімнату, невдоволено коситься на валізу та важко зітхає.
— Можливо, передумаєш? — перепитує, коли вже глибоко по ночі ми вдвох сидимо на кухні за вечерею. — Хто готуватиме тобі їсти? Ти дуже худа, не вистачало захворіти на анорексію.
— Матусенько, не драматизуй, будь ласка, — я обережно накриваю долонею її руку та стискаю. — Твоя дочка давно доросла дівчинка і повинна вчитись жити самостійно, власним розумом і можливостями. Я обов’язкової справлюсь!
— Знаю! А ще я дуже хочу, щоб ти покинула свого недалекого боксера. Він тобі не пара.
Доводиться вимушено усміхнутися, приховуючи правду: Саша не телефонує і не відповідає на сповіщення. Схоже, у наших стосунках само собою поставилась крапка.
— Розберемось! Нумо спати, завтра у мене важкий день.
На щастя, нові події втихомирили мамин запал стосовно виховного процесу, і я засинаю у своєму ліжку з відчутним полегшенням.
Новий день розпочинається з дзвінка Олі. Рання пташка примчалась допомагати з перевезенням багажу. Давид дав вихідний, щоб змогла комфортно перебратись і облаштуватись в його квартирі. Я запрошую дівчина на каву та заодно вирішую познайомити з ненькою. Так буде спокійніше для останньої.
Увійшовши в мою маленьку комірчину, вона роздивляється немов потрапила не у квартир, а в музей. В її очах читається розчарування умовами мого проживання та співчуття. Після короткого знайомства переміщаємось з Олею в мою кімнату, де твориться звичний хаос, на який ніхто не звертає особливої уваги. Натомість дівчина цікавиться численними дипломами і сертифікатами, отриманими на загальнодержавних та міжнародних конкурсах. Тим часом я підфарбовую очі.
— Ого, маєш чим похвалитися, — захоплено говорить, роздивляючись мою гордість.
— Я старалась, — чесно зізнаюсь.
— Класно, що працюватимеш в компанії мого брата. Їм давно потрібна нова думка і нова творча людина. Взагалі-то Давид не звик змінювати оточення і потрапити в його команду — виняток.
— Я вже зрозуміла, що його особистий простір — це святе.
— Інколи з його прямолінійністю важко, а загалом він дуже хороша і позитивна людина. Ви гарно підходите один одному.
Вражена відвертістю, відкладаю олівець в сторону.
— Давид Романович — мій бос. Я не планую закохуватись в нього чи більше — спокушати.
— Чого? Назви хоча б одну причину?
Дівчина зручно розміщується на старенькому дивані, спостерігає за тим, як наношу макіяж.
Не встигаю навести вагомий аргумент, бо телефон на столі протяжно гуде по дерев’яній поверхні.
Я завмираю. Давид.
Невже особисто вирішив допомогти з переїздом? Чи дізнався про фотографію?