РОЗДІЛ 24 ЕММА

— Що? — несміливо зривається з моїх губ.

Краєм ока ловлю, як Босманов огинає стіл, зупиняється позаду крісла, злегка нахиляється. Він так близько, що відчуваю жар тіла, тепле дихання, яке обволікає мої оголені плечі. Від його присутності душу скручує у морський вузол. Доводиться стриматись, зціпити зуби, аби не завовтузитись на сидінні. Моя витримка сталева.

— Ти читала вимоги до особистої помічниці генерального директора «Даві»? Там чітко прописано про ненормований робочий день. Ми можемо допізна працювати перед новою презентацією, вечеряти з партнерами чи відвідувати світські заходи.

Ковтаю гіркоту та підводжу на хлопця очі.

— Я приїжджатиму до вас вранці й все встигатиму.

— Ні, — хмикає, —з часом ти почнеш страждати через перевтому і відсутність нормального повноцінного сну. А це відобразиться на працездатності, увазі, навіть вроді. Я б не хотів, аби моя помічниця перетворилась на сіру, вічно втомлену тінь.

— У мене є прерогатива. Я — молода, сповнена енергії.

Босманов вибухає реготом, потирає підборіддя і продовжує чекати моєї згоди. Шеф не знає відмови й не приймає поразки. Я чіпляюсь за останню можливість:

— А що я мамі поясню? Як скажу, що переїхала жити до малознайомого молодого хлопця, до того ж неодруженого.

— Взагалі не бачу проблеми, — розводить руками. — При найпершій нагоді відрекомендуєш нас.

— Боюсь, просто не буде. Мама — людина старого гартування, і буде категорично проти.

— Підійдемо з іншої сторони. Працюючи у запропонованому режимі, ти не матимеш хвилинки на дурниці і перебуватимеш під моїм постійним контролем. Я шеф вимогливий і суровий.

Для більшої наочності він зводить брови на переніссі, зображаючи гримасу значного старшого за віком професора.

Мимоволі розтягую губи в усмішці.

— Все одно мені варто поговорити з мамою, — дивлюсь згори вниз на Давида. Він також відверто мене розглядає, особливо довго затримується на губах і від того ніяковію.

— Новий догорів підпишемо сьогодні. Тож погоджуйся, щоб все детально прописати.

— Тобто, попередній втратить чинність?

Босманов невизначено знизує плечима та відходить до вікна. Хвилину роздивляється міський пейзаж, зумисне відтягуючи відповідь. Любить інтригу, залишати співрозмовника у ваганні.

– Так, пропишемо в одному документів. До речі, ти навчаєшся на стаціонарі?

– До кінця канікул ще два місяці, — поспішаю випалити на одному подиху.

– А потім?

– Шістдесят днів — це великий проміжок часу. Ближче до вересня буде видно.

– Еммо, я сподівався, що наше знайомство змусило тебе подорослішати й прораховувати кроки вперед.

Западає тиша, у якій я схожа на загнану в закутень мишу. Босманов додає:

— Добре, вважаймо два наступні місяці випробним терміном. Ходімо покажу твоє робоче місце, після чого відправишся у відділ кадрів писати заяву. Потім поїдеш додому збирати речі.

— Давиде Романовичу, дозвольте вирішити домашні справи. Боюсь, з переїздом ви перегинаєте палицю, — підвівшись на ноги, застигаю в очікуванні розуміння. Босманов невдоволено погоджується:

— День-два тобі вистачить.

Ми проходимо у приймальню, оснащену сучасними меблями, технікою та чудернацькою кавомашиною. Зараз помічаю, що всі стіни обвішані фотографіями з різноманітних презентацій та сертифікатами, серед яких багато міжнародних.

— Завтра можеш приступати.

— Справді?

— Так, приготуєш сніданок, поїмо і разом поїдемо на роботу.

— Стривайте, а моє навчання в Павла?

— У тебе ще є вихідні, Еммо, — серозним тоном ставить перед фактом. — Наш відділ кадрів прямо і ліворуч.

— Я пам’ятаю, — бурчу під ніс, ще раз окидаю приміщення важким поглядом. Я і рада, і стривожена водночас. Радію, що зможу отримати гроші, і переживаю, бо ненька гарантовано не схвалить рішення дочки працювати двадцять чотири на сім, та ще й жити окремо, в чужому домі.

Я вже так забрехалась, що, можливо, промовчати про вік Босманова і про те, що у нього немає дружини і трьох дітей? Здається, це єдине правильне рішення. От халепа!

Босманов повертається в кабінет, а я пишу заяву, віддаю документи для складання юристами договору та виходжу з офісу. Ранком день починався похмуро, але зараз, ближче до вечора, вийшло спекотне літнє сонце, і асфальт нагадує розпечену лаву. Чи то повітря, чи то нерви стискають легені. У голові паморочиться від подій.

Оля чекає за рогом, попиваючи прохолодний коктейль та безупинно гортаючи сторінки соціальних мереж. На обличчі дівчини сіяє радість та задоволення своїм життям. Хоч комусь добре.

— Я вже є, — рівняюсь з її автівкою. Оля швидко переводить на мене погляд в очікуванні чергової сенсації.

— І? Взяли? Давид здивувався?

— Здивувався — не те слово, — багатозначно хмикаю, пригадавши спраглі розглядання. Давид думав, що я не помічу його цікавості до мене, як до протилежної статті. І що приховувати, увага такого чоловіка лестить. Дівчинка всередині мене радісно плескає в долоньки. — Мене прийняли на роботу з умовою, що я переберусь жити в квартиру Давида!

— Та ти що? Серйозно? Подруго, ти втрапила! Мешкати з таким занудою під одним дахом — ворогові не побажаєш. Але що зроблено, то зроблено. Доведеться знову відправитись на шопігн і прикупити речей на перший час.

— Олю, не варто. Я не можу витрачати твої гроші.

Дівчина бережно бере під лікоть і змовницьки шепоче:

— Ти тепер таємне кохання Босманова. Слід відповідати статусу.

Вона простягає телефон з клятою фотографією, яка поширюється між мережевими користувачами зі швидкістю світла.

Схоже, спільні з Давидом квадратні метри — краплина дощу у порівняні з хмарами, що згущуються над головою.