РОЗДІЛ 23 ДАВИД

Час до обіду пролітає шалено. Натхненний новою ідеєю на створення колекції, довго обговорюю деталі із дизайнерами. Підлеглим все подобається, на їхніх обличчях радість, а в очах — виклик. Ліза зі шкури пнеться, аби догодити і вразити своїм баченням майбутньої презентації. Її запал вітається, однак постійна рука на плечах дратує до нервового зриву. Після завершення наради залишаємося наодинці. Я втомлено відкидаюсь на спинку крісла і без жодних думок роздивляюсь простий олівець. Дівчина, звабливо обігнувши стіл, зупиняється поруч і майже над самісіньким вухом шепоче:
— Не тягнімо до вечора. Пропоную вже зараз сходити в ресторан і відзначити початок проєкту.
— У мене зустріч, — недбало відмахуюсь, шукаючи очима записник. Кому б зателефонувати й про що поговорити? Увага креативного директора занадто нав’язлива.
— Ні, я знаю графік, — прочитавши думки, дівчина накриває блокнот долонею. Губи, підфарбовані густою вишневою помадою майже торкаються моїх вилиць, аромат парфумів просочується навіть у тканину сорочки.
— Якщо ти забула, повідомляю: кадри оголосили конкурс про вакансію моєї помічниці. Впевнений, у приймальні вже зібралися охочі дівчата.
— Кандидатури хлопців не розглядаєш? А досвідчених у справах жінок бальзаківського віку чому не дозволяєш взяти на роботу?
Хмикаю, тому що Ліза детально ознайомилась з вимогами до кандидаток.
— Якось не звично, щоб чоловік готував мені каву чи подавав пляшку з водою, коли хочу пити. Крім того, брати щось з рук вродливої і розумної представниці прекрасної статті набагато приємніше.
— Я молода, красива, розумна… Чому уникаєш мене?
— Ми знайомі сто років, працюємо разом з початку заснуванні «Даві». Лізо, ми партнери і не більше. Не варто так принижуватись.
Святому терпінню приходить кінець. Не личить зухвало поводитись з дівчиною, і чуже кохання слід поважати… Проте, я втомився від незкінченних загравань.
— Увечері ми сходимо в клуб, відпочинемо як давні друзі і роз’їдемось по домівках.
— Ти жорстокий, — вона випрямляється, недобре зирнувши великими, густо підведеними очима.
— Чесний, Лізою. А чесність вартує багато.
Не промовивши жодного слова, дівчина виходить з кабінету і тільки цокання високих підборів видає її розчарування та злість.
Як тільки двері зачиняються, я зв’язуюсь з відділом кадрів.
Милим голосом підлегла сповіщає, що наші дві бухгалтерки вирішити позмагатись за нову посаду і готові хоч зараз прийти на співбесіду. Крім того, резюме подало ще три дівчини. Запрошую двох одразу, а резюме наказую скинути на пошту. Перечитую їх без особливого ентузіазму, бо жодна з них не наділена художніми здібностями.
Коли у кабінет стукають бухгалтера, першою справою показую їм ескіз. На мою думку, він нікудишній. Цікаво, яке враження справить на претенденток?
— Дівчата, уважно розгляньте і скажіть, що думаєте. Можна відправляти в пошиття?
— Це геніально! Давиде Романовичу, вам немає рівних! Ви просто найкращі, — кліпають оченятами, з останніх сил намагаючись показати фальшивий захват. Вони добряче підготувались до сьогоднішньої співбесіди: короткі сукні, укладки від стиліста, макіяж. Знають, що технічно здатні потягнути обов’язки помічниці, але мітять зовсім в іншому напрямку, тобто на ліжко боса. Забувають, що я не прихильник слухових романів, і аж ніяк не мрію про славу керівника, під яким побували всі довгоногі підлеглі.
— Дякую, — злегка киваю головою. Для годиться ставлю кілька запитань і спроваджую займатись робочими справами. Не влаштовують.
Дзвінок з кадрів — і я готовий поспілкуватись ще з однією охочою працювати в «Даві». Дівчина принесла резюме з собою, тому доведеться прийняти. Після мого схвалення на співбесіду, буквально через хвилин п’ять у двері кабінету стукають.
— Заходьте, — байдуже гукаю, не відриваючи погляду від аркуша, на якому вимальовую ескіз. Секунда, друга. Тихий цокіт каблуків заповнює навислу тишу, ледь перебиту шурхотом олівця. Кадровик залишилась у приймальні, з новою претенденткою я сам на сам. Цікаво, що скаже про чернетку. Не підводячи очей, посуваю аркуш на край столу.
— Добрий день! Яка ваша думка?
Наші погляди зустрічаються…
Я вловлюю її збите дихання, стукіт серця в грудях і дрібне тремтіння в кінчиках пальців з акуратним, коротким манікюром.
— Еммо? — здивовано перепитую, тому що впізнати дівчину в квітчастому сарафані, яка провела ніч в моєму ліжку, доволі складно. Я навіть горло продираю від несподіваного повороту. І справа не в її бажанні стати моєю помічницею, а в зовнішньому вигляді. Де копа пшеничного волосся, котре неслухняно любить спадати на плечі, де дитячість в обличчі, де розгубленість в кожному русі?
Перед столом стоїть леді на височенних підборах, у вузьких темно-синіх штанах та шифоновому топі на тонесеньких бретельках, котрі відповідають правилам ділового дрескоду і водночас додають їй сексуальності, від якої святому знесе голову. Емма поправляє злегка заплетену довгу косі й тягнеться за малюнком. Підфарбовані рожевим блиском губи розтулені, вони яскраво контрастують з молочною шкірою та рум’яними щічками. Трясця! Та вона справжнісінька спокусниця!
Правду говорять, що в тихому болоті чорти водяться.
— Занадто просто! — приголомшує своїм вердиктом. — Не вистачає дрібних деталей. Дозволите? — коситься на затиснений в моїх пальцях олівець. Мовчки простягаю, вкотре дивуючись. Дівчина схиляється над столом, акуратно щось виводить. При цьому край топу спадає, показуючи верхівку білосніжного мереживного бюстгальтера!
Еммо, що ти робиш? Я без сорому роздивляюсь, милуюсь красунею і залюбки б зараз поцілував. Ліпше б ці пальчики робили мені масаж, ніж так делікатно тримали олівець.
— На мою думку, вийшло набагато елегантніше.
Я дивлюсь ескіз. Вражений. Гарна, талановита робота. І це тільки чорновий варіант.
— Добре, — вказую на крісло. — Познайомимось заново.
— Привіт! Я Емма. Коли виникає нестандартна проблема, я одразу знаходжу екстраординарне рішення. Невинна ідея розважитись у фешенебельній квартирі мажора, який дав драла за кордон, обернулась справжнісінькою катастрофою. Власник повернувся раніше, і тепер я зобов’язана Давиду Босманову відпрацювати сповна. Покоївка? Залюбки! Помічниця? Легко!
— А як щодо поєднання цих обов’язків?
— Я студентка, вчусь на дизайнера і мені необхідна оплачувана робота. Тому справлюсь зі всім!
— Будеш моя двадцять чотири на сім? — провокую.
— П'ятнадцять на п’ять, — ріже кожне слово. Та я заперечно хитаю головою.
— Ні, ти просто переїдеш до мене.