РОЗДІЛ 22 ЕММА

Ай! Ой! Ого!
Я проспала!
Проспала будильник у ліжку Босманова!
Я не винна! Це все зручна подушка, м’який матрац і матова постіль, злегка пропахла чоловічим гелем для душу.
Шалена, сонна, розтріпана я зриваюсь на ноги, роззираюсь по сторонах, обтягую поли світлої чоловічої футболки. Його футболки.
— Еммо, ти катастрофа на двох ногах!
Годинник на телефоні показує дев’яту ранку. На хвилиночку, дев’яту, коли Босманов відправляється в офіс о восьмій тридцять.
Я судомно шукаю його номер телефону, набираю. Давид одразу підіймає слухавку, ніби тримав гаджет в руках і чекав дзвінка.
Говорить рівним діловим тоном, а з другого плану долітає розмова. Здається, зараз триває нарада і я потурбувала невчасно.
— Я слухаю, — повторює хлопець, не почувши жодного звуку з моєї сторони.
— Вибачте. Мені дуже незручно, це було перший і останній раз. Більше не повториться, чесно-чесно.
— Справді?
— Я не знаю, як так сталось. Просто міцно заснула, снився гарний сон і… Одним словом, я вас не затримуватиму, поговоримо вдома.
Відключаюсь. Що я несу? Мозок зовсім перестав мислити логічно. Яке вдома? Я ж у нього в квартирі, я ж на Босманова працюю!
Похапцем, зі збитими думками і наріканнями на свій довгий язик, переодягаюсь у сукню. Одяг Давида, у якому спала вночі, хапаю під руки і з тим вантажем спускаюсь на перший поверх, де у ніздрі залітає приємний аромат домашньої їжі. Варто переступити поріг кухні, як зору відкривається неймовірна картина: стіл сервірований для мене. Саме так, для мене і підтвердженням того є чашка остиглої кави. На губи мимоволі наповзає усмішка, і я пригортаю до грудей футболку боса. В області серця приємно щемить, адже я не заслужила подібної чоловічої турботи й уваги. У цю мить почуваюсь королевою, до ніг якої лицар кинув увесь світ.
Дихай, Еммо!
Тягнусь написати Босманову слова вдячності й захоплення. Та несподівано вхідні двері прочиняються. Із заклопотаним виразом обличчя та поглядом втупленим в екран телефону у передпокої показується Оля.
Одним ривком ховаю футболку її брата за спину.
— Привіт! — випалюю, а до щік припливає червона фарба. Менш за все я б воліла, аби хтось застав приготовлений для мене сніданок. Боюсь уявити, які висновки закрадуться в дівчини і як доведеться пояснювати «подарунок» Давида.
— Привіт! — у моєму напрямку летить збентежений голос. — Ти налякала мене. Я забула, що Даві найняв хатню робітницю. Як справи? Брат не повідомляв, коли повернеться?
— Та ні. Мабуть, вам слід зв’язатись з його секретаркою і розпитати.
— Та немає помічниці, завагітніла і Давид перевів її на спокійніше місце.
— Гарний вчинок, — погоджують. — Гідний вчинок справжнього джентльмена.
— Дивись, хоч не закохайся в мого нестерпного брата. Він нікого не любить, окрім своєї фірми, педантичності та малюнків.
Оля, знявши взуття, проходить на кухню, вмикає кавомашину, при чому кожна дія супроводжена постійним гортанням гаджета.
— Щось сталось? — обережно запитую, продовжуючи тримати одяг схованим.
— Уявляєш, мої останні дописи набирають зовсім мало «лайків», натомість кількість негативних відгуків тільки збільшується. Схоже, фоловери незадоволені мною, вони хочуть нових емоцій, вражень. Багато хто взагалі не проти посмакувати особистим життям мого брата. Людям хліба не потрібно, дай лише попліткувати. О, а це що? Ти для себе старалась? Я б лінилась.
І знову чергова брехня, бо я ствердно киваю головою. Оля запрошує снідати, а сама з чашкою кави виходить у вітальню.
Користуючись можливістю, закидаю футболку за перші ліпші дверцята. Від хвилювання шматок у горло не лізе, однак не спробувавши, ображу Давида. Млинці, приправленні чорним шоколадом та згущеним молоком таять у роті. Для Босманова роблю селфі, на якому задоволено посміхаюсь за тарілкою. І одразу відправляю, підписавши безліччю смайликів. Я умію бути вдячною. Хвилину-дві чекаю на відповідь. Ігнорування. Давид переглянув сповіщення, проте зайнятий і не відписує.
Прибравши зі столу, берусь за прибиранням. У мене вдома діється творчий розгардіяш, тоді як у квартирі ідеальний порядок та чистота, а я змушена вкотре протирати пил і начищати підлогу.
— Еммо, кидай ті швабри, — обзивається з дивану Оля. — Потрібна твоя допомога. Я зараз тебе сфотографую, так щоб не було видно обличчя, а лише край сукні та плечі, скину в нет і підпишу «таємнича незнайомка в квартирі Давида Босманова».
— Ні! Я не хочу.
— Та припини! Це ж класно стати таємною незнайомкою молодого холостяка-бізнесмена. Уявляю, як Лізка кусатиме собі лікті, побачивши таку інфу.
Дівчина ледь не плигає на місці. В очах помічаю дикий азарт, який не зупинити.

— Можливо, у Давида Романовича запитаємо дозволу. Наша самодіяльність йому не сподобається.
— Брат далекий від соціальних мереж. Крім того, ми не тільки розв’яжемо мою проблему, а й підсилимо інтерес до його особистості. Стосовно себе не хвилюйся, бо обличчя не видно. Ну, Еммо, не будь занудою, погоджуйся!
— Якщо погоджусь, втну чергову дурницю, — роздумую вголос.
— Довірся мені, не нервуй. Одне фото здатне змінити життя. Варто ризикнути.
Щось всередині підказує вгамуватись, вчасно зійти із старту.
— Готово! — радісно вигукує Оля, перш ніж відкриваю рот. Її тонкі пальці швидко цокають по екрану і всього за мить світлина поширюється мережевими просторами. — Перший лайк, другий, третій! Люба, ти вчинила справжнісінький переполох на моїй сторінці. Поглянь, який вдалий ракурс.
Дівчина тицяє пристрій, на котрий мимоволі кидаю побіжний погляд. Фото зафіксувало мій сарафан в ромашки, оголене плече, злегка прикрити довгим пасмом пшеничного волосся. Звісно, Давид мене впізнає.
— Я піду працювати, — бурчу зла на увесь світ. Було б правильно повідомити Босманова про витівку його сестри. Проте бідолашній Еммі не вистачає сміливості.
Озброївшись інвентарем для прибирання, підіймаюсь на другий поверх, де першою справою перестеляю ліжко. Нервова напруга на душі доводить мене до божевілля. І коли телефон оживає дзвінком від Давида, я мов вкопана застигаю на місці без змоги вимовити хоч звук.
— Слухаю, — несміливо перебираю губами, готова почути вихор звинувачень і погроз.
— Привіт! Я тільки-но розмовляв з Павлом і він просив передати, що сьогодні зайнятий і не матиме часу відшліфовувати твої кухарські здібності. Ваша зустріч переносить на завтра. Тому можеш займатись своїми справами.
— А вечеря?
Западає мовчанка, наче мій співрозмовник підбирає слова.
— Не готуй, я повернусь пізно.
Я швидко натискаю кнопку відбою. Здається, шеф не знає про свою раптову популярність в інтернеті, і я маю шанс змусити його сестру зізнатись першою.
— Олю, попередьте Давида Романовича про світлину, — прошу, спускаючись сходовими маршами у вітальню. Дівчина підводить радісні очі і з щирим здивуванням запитує:
— Навіщо? День-два пліткуватимуть і забудуть.
— Це нечесно!
— Ой, годі! Все що робиться, робиться на краще. Розкажи краще про себе. Ти ж не завжди плануєш у прибиральницях ходити.
У солодкому голосі нової знайомої ховається прихований підтекст. Коротко відповідаю:
— Я вчусь на дизайнера. Зараз у мене канікули.
— Оце новина! Не день, а самі приємні несподіванки! Малювати вмієш?
— Так, я закінчила художню школу.
— Покажи, будь ласка, малюнки. Я розбираюсь у мистецтві.
Важко видихнувши, опускаюсь поруч на диван і дістаю телефон. Оля із серйозним виразом обличчя поважно переглядає фотозображення моїх робіт.
— Впевнена, в оригіналі вони ще кращі. Еммо, маєш талант. Давид зобов’язаний їх побачити і після університету взяти тебе у свою команду, або вже зараз.
— Скажете таке! Мені далеко до рівня дизайнерів «Даві».
— Я знаю, що раджу.
— Я не показуватиму Давиду Романовичу.
— Слухай, — Оля сплескує в долоні. — Сьогодні оголосили про конкурс на заміщення вакантної посади помічниці мого дорогого братика. Ти маєш шанс чесно потрапити на престижну роботу!
— Я? Особиста помічниця Босманова? Та я з хатніми обов’язками не справляюсь, — засоромлено потуплюю погляд, прогадавши ранковий інцидент. — Компанії потрібні дуже відповідальні і пунктуальні працівники. А я натура творча.
— Ти недооцінюєш свої можливості! Краще спробувати, ніж потім шкодувати за втрачений шанс. Я хочу віддячити тобі за допомогу із фоловерами. Збирайся!
— Куди? — я однозначно не розділяю ідеї.
— До тебе додому по ескізи, щоб брат побачив, яка ти талановита. Потім в магазин і салон краси, оскільки в компанії «Даві» діє суровий дрескод.
— Я маю одяг.
— Ні, — Оля скептично потирає підборіддя. — Ти не потрапиш в офіс Давида, якщо не слідуватимеш правилам. Поїхали, часу зовсім обмаль.
— Але…
— Ніяких «але». Послуга за послугу. І вище ніс. З кислою міною ніхто не вирушає підкорювати нові вершини.