РОЗДІЛ 20 ЕММА

— Вареники?
— Так, вареники, — ствердно киваю головою, відчуваю дикий острах, що сковує єство. Ох даремно я погодилась на пропозицію Павла і приготувала улюблену страву. Ліпше спитала в Давида про його уподобання. Тепер доводиться кривитись і чекати вироку.
— Я спробую, — витримавши ефектну паузу, продовжує хлопець. У глибоких очах помічаю бісики, які свердлять мене, вивчають і насолоджуються моїм зніяковінням. Необхідно щось говорити.
— У такому приходь на кухню через десять хвилин. Я накрию на стіл, а ти допрацюєш свій ескіз.
— А чому думаєш, що я малюю ескіз?
— Ти ж дизайнер,— белькочу, загнана у кут власною прямолінійністю.
— Впевнена, що я можу малювати тільки постіль, — в голосі звучить насмішка.
— Постіль — це твої гроші, твоя слова і кар’єра. Тому, — знизую плечима, мовляв, впевнена на сто відсотків. Давид мить вагається з відповіддю.
— Я багатостороння людина і маю безліч захоплень. Незабаром дізнаєшся. Якщо звісно забажаєш...
Давид дивиться так, що я готова розчинитись у повітрі. Натяк красномовний, або я трактую слова не правильно. Щоки заливає фарбою, і я , крутнувшись, ховаюсь на рятівній кухні. У слід звучить легкий сміх. Розкладаючи столове наряддя, щосили намагаюсь не думати про Бостманова, що з хвилин на хвилину увійде до мене. Він красивий. Красивий немов грецький бог, немов заборонений солодкий плід, немов порочний гріх, від якого не втекти.
Тремтячими руками розставлю тарілки на одну персону, заварюю класичний чорний чай. Скільки цукру покласти? Я не запита.
— Давиде Романовичу, — вибігаю у вітальню, проте не встигаю навіть рот розкрити. Я налітаю на чоловічі гурди й вдаряюсь у їхню міць. Тієї самої секунди гарячі долоні хапають мене за передпліччя, змушуючи зупинитись. Я спантеличено підводжу очі. — Вибачте. Я лише хотіла поцікавитись, скільки ложок…
— Дві, звісно. Тобі й мені. Чи ти не хочеш куштувати свою улюблену страву?
— Свою? Звідки ви дізналися?
Давид м’яко всміхається.
— Пахне непогано, — зазирає через плече. — Чи, можливо, боїшся спробувати?
— Та ні, — червонію до кінчиків волосся. — Однак, якщо ви не проти, мені час додому. Мама хвилюватиметься, куди зникла.
— А коли ти залишалась розважатись з хлопцем у чужій квартирі, вона не переймалась?
— У мене телефон розрядився тоді, — винувато потуплюю погляд. Він ж знає, проте продовжує тиснути. — За ночівлю за межами рідного дому я добряче отримую, не хвилюйтесь.
— Ти доросла дівчинка і сама у праві розпоряджатись своїм життям. І рішення тобі приймати залишатись чи ні.
Я озираюсь на гарно сервірований стіл. Шлунок зводить з голоду. Голосний рев здає мій стан.
— Сідай їсти, — владно керує Босманов, та не сподіваючись почути добровільну згоду, перехоплює долоню у свою, тягне у глиб кухні, відсуває стілець, допомагає розміститись. Кожний його рух не терпить апеляції з моєї сторони. Кожний його рух — це рух впевненого чоловіка, турботу якого так бажається відчути. — Смачного, Еммо. І припини соромитись. Нам з тобою працювати.
Давид пробує на смак, хвалить. Я полегшено видихаю. Перший екзамен пройдено й отримано оцінку відмінно.
— Ти молодець, справилась. Ще трішки — і Павла почнеш вчити.
— Мені занадто далеко до його навичок, — хмикаю, пригадавши можливості кухаря і керувати і готувати водночас. — Загалом, він хороша, уважна людина. На мою думку, маєте класного друга.
Давид на хвилину припиняє пережовувати їжу й кидає підозрілий погляд.
— Будь обережною, Павло не звик отримувати відмову і належить до хлопців, з якими не варто заводити справи.
— Зате у нього характер позитивний і менш вибагливий.
— Натякаєш, що я зануда?
Давид відкладає виделку, з викликом в колючому погляді чекає пояснення. Схоже, я зачепила за живе королівську величність боса. Я також витримую ефектну паузу, зберігаючи інтригу.
— Я не знаю.
— Чесна відповідь — найкраща відповідь. Повторюсь, ти матимеш час визначитись.
— Ми повернемось до цього питання знову?
— Не виключено.
Розмову закінчено. Босманов орудує виделкою, я теж. Не полишаючи можливості зирити з-під лоба на красеня, зауважую, що бачимось і говоримо ми виключно за столом. І особисто для мене це постійна напруга. З такими темпами вихудну зовсім. Надалі необхідно якось уникати спільних сніданків, обідів.
Прибравши посуд, я прощаюсь з Давидом і поспіхом збираюсь додому. Наші посиденьки затягнулись, на зупинку відправляюсь з першими літніми сутінками. Ох, дістанеться від мами.
Година занадто пізня, і щось всередині підказує, що я даремно чекаю маршрутне таксі. Відвернувшись вбік, я рахую копійки, котрих на таксі однозначно не вистачить.
Трясця, як же все складно!
Набираю маму, морально приготувавшись вислухати плеяду дорікань.
— Мамо, привіт! Ти вже вдома? — намагаюсь вдати безтурботний голос, при цьому щебечу скоромовкою.
— А ти де? Чому не повернулась? Ти на годинник дивилась? Еммо, ти зовсім берега пустилась. Змушуєш мене піти на крайні міри й закрити тебе в чотирьох стінах?
— Я працюю на новій роботі, сьогодні був перший робочий день, тому не змогла піти, не змогла пояснити.
— Я взяла додаткову зміну, тому вранці чекатиму змістовних відповідей на свої питання.
— Боюсь не вийде, — тягну, а в самої сльози на очах бринять. У голові абсолютна порожнеча і нуль ідей, як дістатись додому. — Мені необхідно встигнути на маршрутку о шостій годині.
— Святі небеса, ти з глузду з’їхала? Це що за робота? Сподіваюсь, хоч оплата гідна.
— Так, я отримую гарні гроші, — відповідаю, стискаючи зуби до скреготу. Дійсно, брехня породжує брехню і чим далі, тим вона не приємніша.
Мама розриває з’єднання. Густа тиша у притисненому до вуха телефоні відгукується морозом по шкірі. Не залишається нічого іншого як йти додому пішки. Або… Або повернутись у квартиру Босманова і попросити відвезти додому, мовляв, громадський транспорт давно не ходить. Про гроші коректно промовчати… Небо, і чому я така нещаслива?
Ну, не впаде корона з його голови, якщо раз підкине хатню робітницю.
Мабуть, мама має рацію, що я втратила залишки розуму . Сміливість і впевненість у правильному виборі розсіюються зі швидкістю штормового вітру, варто натиснути кнопку дзвінка.
Босманов відкриває двері через хвилину. Протягом цього часу серце вискакує з грудей, товче об ребра, немов я загнана в пастку пташка.
— Еммо, — протягає хлопець, застигнувши на порозі з цілковитою бентежністю в глибоких розумних очах. — Що сталося?
— Я… Підвезіть, будь ласка, додому.
Я розумію всю безглуздість ситуації, власну безпорадність і нетактовність, але…Але слова сказані і я стою перед Босмановим. Давид злегка прокашлюється, підносить вперед склянку, наповнену темно-коричневою рідиною.
— Не маю нічого проти, однак не сьогодні. Я вже випив спиртного.

Дурепа, осоромилась як могла.
Я різко розвертаюся, кроку до ліфта і судомно стискаю і розтискаю кулаки. Мене кидає в жар, кінчики пальців тремтять. Кабіна підіймається невиправдано довго.
— Що за звичка тікати?
Босманов за два кроки опиняється поруч і його рівний голос розбивається об мою шию, викликаючи на шкірі відчуття мурашок. Я тримаю погляд, опущеним на кнопку.
— Залишайся ночувати в мене. Ранком не буде потреби прокидатись о шостій і їхати через все місто.
— Мені необхідно додому, — повільно відповідаю, докладаючи зусиль, аби бажання поголитись не вилетіло з горла. Мабуть, Босманов на рівні свідомості вловлює моє вагання, тому що обережно перехоплює зап’ястя і наче змій – спокусник шепоче над вухом.
— Ти прекрасно розумієш, що я маю рацію. Повертайся…