РОЗДІЛ 17 ЕММА

Я натираю квартиру Босманова до блиску. Вичищаю і без того ідеальну підлогу, протираю кухню, виношу сміття та повертаюсь до договору, який лежить в очікуванні мого підпису на журнальному столику у вітальні. Серце робить кульбіт, варто паперам опинитись у моїх руках. Страшно і невизначено. Договір — це як добровільне ярмо, офіційне ярмо, яке зобов’язує з юридичної точки зору нести відповідальність.
З документами вмощуюсь на дивані, уважно перечитую рядок за рядком і розумію, що самотужки абсолютно нічого не второпаю у нескінченних термінах. Мабуть, Босманов — геній, бо окрім таланту дизайнера він має здібності розбиратись в різних галузях права. Через хвилин десять даремних спроб осягнути свої надруковані обов’язки, відкладаю в сторону. Я втомилась. До бісиків втомилась фізично працювати, нервувати через ігнорування з боку коханого хлопця, і розбиратись з положеннями, вгаданими Босмановим. Нехай сам пояснить, що накрутив. Ідея навідатись в «Даві» здається єдиним розумним рішенням.
Без попередження не гарно показуватись в стінах офісу Босманова, але коли він говорив про необхідність привезти договір, цей етичний пунктик опустив. Озброївшись рішучим бажанням розібратись хоча б з Давидом, підриваюсь на ноги.
В телефоні забиваю адресу компанії. На щастя, звідси недалеко і можна дістатись прямою маршруткою. На вулиці спека вирує як в пустелі. Бруківка, асфальт, увесь світ кипить, горить теплом, неначе його зсередини підігріває розпечена лава. Аж дух спирає від важкого повітря. Після квартири з кондиціонерами складається враження, що потрапила з благословенного оазису в розпечені жовті піски.
Навіть перехожих немає.
А ось в центрі, де розташована чудернацька споруда з офісами компанії «Даві», людно. Літо не впливає на справи, які потребують негайного вирішення. Я приїжджаю у час обідньої перерви. З офісів один за одним виходять працівники, хтось, навпаки, повертається на робоче місце.
— Я до пана Босманова, договір принесла, — говорю охоронцеві на першому поверсі. — Де його кабінет?
Чоловік у темно-синій формі неохоче вказує рукою на вивішену на стендах інформацію, мовляв, тут таких Босманових багато і шукай сама.
Я швидко обводжу очима стенди.
— Ого, знову останні поверхи. Давиде Романовичу, які ви передбачувані, — скептично хитаю головою. Виявляється, мій шеф любить висоти і йому подобається знаходитись на вершині.
Проходить, мабуть, хвилин десять, поки мені вдається спіймати ліфт і піднятись на потрібний поверх.
Двері кабіни прочиняються, впускаючи в імперію провідного дизайнера домашнього текстилю. Босманов очолює найбільшу компанію нашої країни з дизайну і виробництва домашніх речей. Він відомий на міжнародному рівні, і його ідеї залюбки купують закордонні партнери.
Я озираюсь довкола. Очі розбігаються від неймовірної сучасної та прогресивної. Інтер’єр обдуманий до останнього сантиметра. Тут все строго і витримано, однак авангардні картини, фотографії з минулих колекцій «Даві», яскраві нотки в дрібницях привертають увагу і надають компанії привітності та затишності. На рівні підсвідомості відчувається, що потрапив у світ творчого, креативного колективу.
— Раді вітати в «Даві». Ви до кого?
До мене одразу підходить довгонога блондинка в короткому яскраво-жовтому платі та в чорних босоніжках на високих каблуках. Дівчина наче зійшла з подіуму, або зараз відправиться на фотосесію нової брендової сукні. У своєму сарафані у ромашки почуваюсь жебрачкою. Незнайомка коректно утримується від ретельного вивчення мого зовнішнього вигляду і терпляче чекає відповіді, сконцентрувавшись на обличчі глибоко посадженими розумними очима.
— Я хатня робітниця Давида Романовича. Я б могла його побачити?
— Вам призначено?
— Ні. Але я принесла договір і хотіла б з ним особисто поговорити
— Добре, зачекайте, будь ласка. Я повідомлю шефа. Можете присісти за столик і переглянути журнал нашої останньої колекції.
— Дякую, — коротко кидаю, недовірливо покосившись на крихітний столик з прозорою скляною поверхнею та шкіряний диван на дві персони біля нього. — Та я постою.
Дівчина невизначено знизує плечима, гарно дефілює до дверей із закритого полотна, що знаходяться всього за три метри від нас. В області серця натягується струна. За стіною — він, і я готова провалитись крізь землю, бо прийшла попросити роз’яснити мені клятий договір. Прийшла як двієчниця, а могла скористатись послугою юриста, заплативши за разову консультацію. Босманов подумає, що на додачу до свого невезіння, я ще й тупа і неосвічена. Бінго, Еммо, ти зірвала джекпот.
Перш ніж в голові зароджується думка накивати п’ятами, двері знову прочиняються, і на порозі з’являється працівниця «Даві», яка люб’язно махає мені рукою, запрошуючи увійти всередину, прямісінько у пащу хижого лева.
Стоп, леви не полюють. Замість них з цим прекрасно справляються левиці, тоді як представники чоловічої половини пожирають здобич, яка вже опинилась в лапах і зовсім не пручається. Схоже, потрібно пручатись.
Я шумно ковтаю гіркоту, яка зрадницьки підібралася до горла. Дівчина повторює запрошення і змірює мене таким поглядом, наче я зараз добровільно відмовляюсь від мільйона доларів.
Один крок, за ним несміливий другий. Я опиняюсь перед тонкою перепоною, яка розділяє мене і Босманова.
Дідько, чому душа тремтить як в спійманої ластівки?
Незнайомка поспішає у своїх справах, не залишивши мені іншого вибору, як штовхнути двері і застигнути переляканими очима на власнику кабінету.
Босманова попередили про мій прихід, тому він, зайнявши зручну позу в кріслі, чекає договір.
— Принесла? — запитує сухим тоном, який викликає розчарування. Глибоко в душі маленька дівчинка Емма чекала іншого вітання. Принаймні вона сподівалась на Давида-джентльмена.
— Не підписала, — виголошую натомість. Відповідь змушує мого майже шефа звести брову, після чого підборіддям показати на стілець з протилежної сторони столу. Тихо зачинивши за собою двері, на хитких ногах проходжу кабінетом. Я не помічаю ні краси, ні потворності інтер’єру. Просто дивлюсь на стілець як на електричний.
— Ти напружена. Нервуєш? Чому? — таранить питаннями Давид. Хлопець читає мене немов відкриту книгу і я намагаюся триматись гідно в його переповнених серйозностю очах. Обережно розміщую на поверхні столу теку.
— Я перепрошую, що відірвала від важливих справ…
— Дрібниці. Я тебе слухаю.
— Давиде Романовичу, зрозумійте, будь ласка, правильно, але я не надто обізнана з юриспруденцією і нічого не тямлю в договорі.
— Що, абсолютно нічого?
— Роз’ясніть положення, які стосуються відповідальності за невиконання мною обов’язків.
— Ти вже зібралась щось порушувати? — насмішкувато перепитує хлопець, та я пропускаю гіркий докір мимо вух.
— І ще цікавить робочий графік. Я повинна готувати вечерю?
Замість прямої та очевидної відповіді Босманов бере до рук договір, гортає і вивчає, наче вперше в житті бачить. А моє бідолашне серце стукає в такт великій стрілці на чудернацькому настінному годиннику за спиною.
Мабуть, минає хвилин десять ретельного аналізу друкованого тексту.
— Еммо, я страшенно голодний, — ошелешує він, не відриваючи зосередженого погляду від букв. — Ходімо пообідаємо і врешті-решт підпишемо ці попери.
— Але ж, — я даремно намагаюся запротестувати. Мої слова розбиваються об його впертість та силу характеру.
— Сніданок показав, що тебе слід багато чому навчити.
Давид, обігнувши стіл, галантно відсуває стілець, вимагаючи також підвестися. Червона фарба на щоках видає мій сором і я готова стати невидимкою в його очах. Я так старалась з тим сніданком, і побачивши їжу залишеною, дуже засмутилась. Неприємно, коли твоя праця отримує ганебну критику.
Давид продовжує:
— Зараз ми відвідаємо ресторан, де познайомишся з моїм другом шеф-кухарем. У вільний від роботи час ходитимеш до нього на практику. Впевнений, зовсім скоро навчишся готувати навіть оригінальну курку по-китайськи.
— Давиде Романовичу, ви маєте більше клопоту ніж користі від мене. Можливо, я відшкодую шкоду іншим способом.
Ліпше б я провалилась крізь землю, ніж ляпнула подібну дурницю. На мить очах Босманова спалахує небезпечний вогонь, бо вочевидь чоловік сприймає почуте як пропозицію розрахуватись тілом. Важкий погляд плавно торкається моїх губ, сповзає на шию, область грудей, які від хвилювання високо здіймаються в унісон диханню.
— У мене є заощадження, — поспішаю випалити. І байдуже, що в кишенях вітер гуляє. Щось придумаю.
— Еммо, не грайся зі мною, — несподівано хлопець робить крок вперед. Між нами знову крихітні сантиметри, знову мінімальна відстань, і знову очі в очі.