РОЗДІЛ 16 ДАВИД

— Лізо, припини, — з нотками роздратування намагаюсь зупинити настирливість свого креативного директора в особі довгоногої шатенки з хитрим блиском у зелених очах. Дівчина — світська левиця, не звикла отримувати відмову. Її єдина недосяжна вершина — це я, тому не полишає спроб опинитись в ліжку боса. Ліза подобається чоловікам. Загалом такі дівчата не можуть не подобатись чоловікам, не можуть не привертати увагу і не пробуджувати бажання володіти ними. Та я виняток з винятків. Не люблю неприхованої наполегливості, розмальованості й пафосу в кожнісінькому русі. Ліза настільки прагнула успіху, що сховала свою щирість і душу за тисячами масок. Справжньої дівчини давно немає.
— Наш король не в гуморі, — протяжно вимовляє та ображено дує губки. — Хто посмів моєму найкращому босові зіпсувати настрій?
З грацією пантери вона долає кабінет, обходить стіл, і грудьми ледь не лягає на мої плечі. Повітря повниться квітковим ароматом, який завжди дратує. Терпіти його не можу. Галантно відсуваюсь, даючи зрозуміти, що не маю найменшого бажання утримувати дівчина на собі чи вдихати важкі парфуми. Гримаса невдоволення змушує Лізу зупинитись, пирснути смішком і сісти на край столу, прямісінько навпроти мене. Вона повільно поправляє пасмо волосся за вухом, закидає ногу на ногу, але я не купуюсь на невинний жест, не зависаю на звабливо розтулених губах, по яких проводить кінчиком язика.
— Лізо, при всій повазі до тебе, маю багато справ.
— Давиде, що з новою колекцією? Коли покажеш ескізи? Зовсім скоро замовники почнуть хвилюватися.
— Буде, — відмахуюсь як від набридливої мухи. Я б сам хотів знати, коли нові ідеї ляжуть на папір. Домашній текстиль — це як гарна сукня, його вибирають виважено, але користуються довго. І щоб покупець знову повернувся до твоєї пропозиції, його сподівання необхідно задовольнити з першого разу.
Я переводжу задумливий погляд на вікна, за якими тягнуться блакиттю безкраї простори неба. Я нічого не можу придумати.
— Пропоную після обіду зібрати головних дизайнерів та послухати їхні думки. Якщо вдасться дійти до логічного консенсусу, завтра зустрінемось з нашими партнерами.
— Спершу розберу документи, — відверто уникаю прямої відповіді на її пряме запитання. Подаюсь вперед, зображаючи глобальну зайнятість. Ліза неохоча зіскакує зі столу.
— Я чекатиму твого рішення, Давиде. Не затягуй.
Невизначено киваю головою. Ліза виляє стегнами до виходу, краєм ока помічаю, як застигає в дверях, озирається, протяжно зітхає, не приховуючи розчарування від розмови. Вона не припиняє штурмувати Бастилію, яку ніколи їй не піддасться.
Поринаю в папери з головою. Звиклий концентруватися на головному, відключаю мозок від другорядних справ. Я справляюсь за годину і тільки голодному реву шлунка вдається повернутись до реального світу. Невже помічниця забула про мій сніданок?
Набираю підлеглу і все через секунду вона переминається з ноги на ногу навпроти мого столу.
— Що з тобою? — цікавлюсь, бо неозброєним оком видно її бліді щоки та вологу в очах. — Захворіла чи щось трапилось?
— Давиде Романовичу, мені вже краще. Зараз замовлю сніданок.
— Мабуть, обід, — злобно обриваю на пів слова. Помічниця пригнічено схиляє підборіддя й одразу прикладає долоню до рота. Після того зі швидкістю вітру полишає мене розгубленого, не закриваючи за собою двері.
Почуття обов’язку підказує вийти за нею, викликати швидку чи відпустити додому.
— Ніко, як ти? — стукаю у двері вбиральні, звідки доносяться характерні звуки. Через кілька хвилин дівчина вибирається зі сховку, вигляд має зовсім нікудишній. — Отруїлась?
Ніка заперечно хитає головою. На її втомленому обличчі вимальовується радісна посмішка.
— Давиде Романовичу, я вагітна. Ви раді?
Я здивовано округлюю очі, зариваюсь пальцями у волосся. Душа всередині дзенькає, немов дитина від мене. Хоч цього в апріорі не може бути.
— Звісно, так, — розтягую кутики губ. — Доведеться перевести на посаду з меншим обсягом роботи.
Про те, що залишаюся перед новою колекцією без помічниці, мовчу. Киплю злістю. Ні, вагітність — це прекрасно, але чому у найвідповідальніший момент?
— Перепрошую, я піду на лікарняний?
— Не хвилюйся. Бережи себе і малюка.
— Дякую, Давиде Романовичу, ви найкращий.
Несподівано дівчина кидається мені на шию, її радість безмежна. Я буквально застигаю. Вперше Ніка проявляє подібні сентименти.
— Ніко, йди додому.
— Добре. Зараз зроблю замовлення і побіжу.
— Не переймайся. Я сам розберусь.
— Чудово.
Її новий порив кинутись мені на шию зупиняю одним поглядом.
Ще раз перепросивши, дівчина поспішає зникнути з моїх очей. А я знову чухаю потилицю. Де взяти помічницю? Не оголошувати ж зараз конкурс. А хоча.. Що зміниться?
У відділі кадрів розпоряджаюсь підшукати Ніці нову посаду, мені — іншу не менш старанну помічницю. З попередньою ми гарно спрацювались, але не народжувати ніхто не заборонить.